Глава 5: Як Алекс загубив барабани

Наступного ранку гараж №42 пахнув неприродно. Зник аромат машинного мастила та відчаю, натомість у повітрі витала густа, майже токсична хмара запахів "Морського бризу", "Ромашкової галявини" та "Чоловічої сили 3-в-1".
​Ден стояв посеред гаража, і його волосся, позбавлене звичного шару природного жиру та пилу, розпушилося настільки, що він нагадував гігантську кульбабу в джинсовій куртці.
​— Я відчуваю себе голим, — поскаржився він, марно намагаючись запрокинути неслухняне пасмо назад. — Мій природний захисний шар зруйновано. Музика втратить свою брудну автентичність!
​— Твоя музика втратить слухачів, якщо ти не перестанеш виглядати як безхатько, який спав у мішку з борошном, — пролунав від дверей знайомий холодний голос.
​Даніелла увійшла до гаража з пунктуальністю швейцарського годинника. Вона критично оглянула "Безумців". Марк натер свої окуляри так, що вони тепер пускали сонячні зайчики, Х'ю пахнув дігтярним милом, а Алекс... Алекс просто виглядав як чистий параноїк.
​— Прийнятно, — кивнула дівчина, відкриваючи свій блокнот. — Значить так. Ваш перший крок до фінансової незалежності і порятунку від гніву Джонні відбудеться завтра на світанку. Ви граєте на урочистому відкритті шиномонтажу "Гумова підкова" на іншому кінці міста.
​Ден ображено пискнув:
— Шиномонтажу?! Я — рок-ідол, а не аніматор для домкратів! Моя гітара має звучати на стадіонах, а не під акомпанемент бортування коліс!
​— Твоя гітара звучатиме там, де я скажу, — відрізала Даніелла. — Платять тисячу гривень. Триста віддамо Джонні за ніс, сто — за моральну шкоду, решта піде у фонд розвитку гурту. Тобто мені на бензин і вам на мівіну. Апаратуру треба завезти туди сьогодні вночі, щоб зранку все було готово. Питання є? Питань немає. Я чекаю вас там о шостій ранку. Не запізніться, інакше я змушу вас пити машинне мастило.
​Коли за нею зачинилися двері, Ден важко зітхнув:
— Вона демон. Прекрасний, безжальний демон у шкіряній куртці.
​План був простим: викликати найдешевше таксі, завантажити туди барабани Алекса, залишки підсилювача Марка та гітари, і з комфортом доїхати до "Гумової підкови". Але простота — це розкіш, недоступна "Безумцям".
​О першій годині ночі до гаража під'їхав убитий життям "Ланос" кольору "металік, який здався". За кермом сидів вусатий таксист дядя Вітя, який слухав щось настільки шансонне, що магнітола, здавалося, сама плакала кримінальними сльозами.
​— Так, вантажимо швидко! — скомандував Ден, поки лічильник не накрутив зайві п'ять гривень.
​Алекс дбайливо, як немовля, ніс свій малий барабан. Це була єдина цінна річ у всьому гурті — справжній "Yamaha" (принаймні, так було написано маркером поверх стертого логотипу "Maxtone"), який він колись виміняв на колекцію коміксів.
​— Обережно, це серце мого ритму, — шепотів Алекс, ставлячи барабан на заднє сидіння "Ланоса". Він зачинив дверцята і повернувся до багажника, щоб допомогти Х'ю заштовхати туди бас-бочку.
​У цей момент Ден, який вже стояв на тротуарі, вирішив, що час для натхненної цитати. Він підняв руку в небо, вказуючи на зорі:
— Вперед, друзі! До нових горизонтів! Поїхали!
​Дядя Вітя, який в цей час допивав каву з термоса і дуже хотів додому, почув лише ключове слово.
— Поїхали так поїхали, — буркнув він, натиснув на газ і "Ланос", скрипнувши лисими шинами, рвонув у нічну темряву.
​Алекс, який саме стояв позаду машини з тарілкою-виваркою в руках, застиг. Він кліпнув раз. Другий. "Ланос" швидко перетворювався на червоні крапки габаритних вогнів десь у кінці вулиці.
​— Він... він поїхав, — прошепотів барабанщик. Голос його зірвався на ультразвук. — Він поїхав з моїм малим барабаном! І з басом Х'ю! І з моїм життям!
​— Ти ж сказав "поїхали"! — Марк накинувся на Дена.
​— Це була метафора! — виправдовувався вокаліст. — Я мав на увазі духовний рух! Звідки я знав, що цей шумахер не перевірив, чи є пасажири?!
​Х'ю дістав свій ніж і філософськи подивився в порожнечу вулиці.
— Ну, принаймні ми тепер акустичний дует.
​— Ми трупи! — заверещав Алекс, хапаючись за пухнасте волосся Дена. — Якщо ми не привеземо апаратуру, Даніелла згодує нас собакам на шиномонтажі! Джонні зробить з нас шашлик! Мій барабан... мій бідний, самотній барабан зараз їде в невідомість!
​— Без паніки! — Ден вирвався з рук барабанщика. — У нас є номер служби таксі! Ми зателефонуємо диспетчеру і перехопимо його!
​Наступні двадцять хвилин вони провели, слухаючи в телефоні Дена восьмибітну версію "До Елізи", поки диспетчерка тьотя Тамара з'ясовувала, куди подівся екіпаж номер 42.
​— Алло? Музиканти? — нарешті прохрипів телефон. — Ваш Віктор сказав, що ви придурки і він поїхав пити каву на заправку "Еталон" біля окружної. Сказав, буде там ще півгодини. А потім викине ваші каструлі в кювет, якщо не приїдете і не заплатите.
​— Ми їдемо! — крикнув Ден, але диспетчерка вже поклала слухавку.
​Проблема полягала в тому, що заправка "Еталон" була за вісім кілометрів, а в кишенях гурту "Безумці" було сумарно чотирнадцять гривень і жетон на метро зразка 2010 року.
​— Нічний трамвай, — констатував Х'ю. — У нас немає вибору.
​Наступна година перетворилася на психоделічний тріп. Нічний трамвай номер 14 був місцем збору найдивніших елементів міста. Вони сіли в напівпорожній вагон, який хитався так, ніби їхав по відкритому морю. Кондукторка — жінка габаритів важкого танка — одразу націлилася на них.
​— За проїзд передаємо, молоді люди. Чотири квитки — сорок гривень.
​— Шановна пані! — Ден включив усю свою харизму. — Ми — рок-гурт "Безумці". Наш транспортний засіб тимчасово... реквізовано обставинами. Чи не могли б ми оплатити проїзд піснею?
​Кондукторка подивилася на них поглядом, від якого в Марка запітніли окуляри.
— Піснею? А в супермаркеті ти теж піснею за ковбасу платиш? Сорок гривень, або я вас зараз своїми руками виштовхну на ходу.
​Х'ю мовчки висипав їй у долоню чотирнадцять гривень дріб'язком.
— Це все, що є. Можемо віддати йо-йо Марка.
​Кондукторка зітхнула з такою екзистенційною тугою, що навіть Дену стало соромно. Вона згребла копійки і пішла в кінець вагона, пробурмотівши: "Знайшлися тут, Бітли з Троєщини".
​Коли вони нарешті дісталися окружної і побігли до неонової вивіски заправки "Еталон", Алекс був на межі серцевого нападу. Він влетів на територію, як метеор, і різко загальмував.
​Картина, що постала перед ними, була гідна Лувру.
​Дядя Вітя стояв біля відчиненого багажника свого "Ланоса". Він дістав із заднього сидіння малий барабан Алекса, поставив його на асфальт і... використовував його як кавовий столик. На білосніжному, ідеально натягнутому пластику "Yamaha" стояла липка пластикова склянка з кавою, а поруч лежав жирний, соковитий біляш, з якого прямо на барабан капала олія.
​Алекс видав звук, схожий на писк гумової качечки, на яку наступили валянком.
​— Моє... серце... — прохрипів він, падаючи на коліна.
​Дядя Вітя повільно обернувся, відкушуючи біляш.
— О, припленталися. А я вже думав цей стільчик додому забрати. Зручний, зараза, тільки дзвенить, коли стакан ставиш.
​— Ви... ви їсте біляш на моєму інструменті?! — Алекс спробував кинутися на таксиста, але Х'ю спокійно перехопив його за комір куртки.
​— Три лічильника намотало, — спокійно сказав Вітя, ігноруючи істерику. — Триста п'ятдесят гривень, плюс простій. Гроші на бочку, і забирайте свої дрова.
​— У нас немає грошей, — зізнався Ден, виходячи вперед. — Але у нас є дещо цінніше. У нас є талант! Ми можемо зіграти...
​— Слухай сюди, пудель, — таксист звузив очі. — Мені ваш талант до одного місця. Нема грошей — я зараз дзвоню знайомим пацанам, вони цей ваш "барабан" і ті дроти в ломбард здадуть.
​Ситуація стала критичною. Марк почав панічно гризти нігті, Алекс тихо плакав, дивлячись на жирну пляму, яка розповзалася по пластику його улюбленого барабана.
​І тут Х'ю зробив крок уперед. Він підійшов впритул до таксиста. Незважаючи на свою флегматичність, бас-гітарист був найвищим у гурті. Він мовчки дивився на дядю Вітю згори вниз. Потім повільно сунув руку в кишеню і дістав звідти свій універсальний кухонний ніж, перемотаний синьою ізоляційною стрічкою.
​Таксист перестав жувати.
​Х'ю спокійно натиснув кнопку на ножі, і лезо... не вискочило, бо це був звичайний нерозкладний ніж для овочів. Але жест був епічним. Басист нахилився і спокійно відрізав шматочок біляша прямо з барабана, наколов його на вістря і з'їв.
​— Смачний, — басом сказав Х'ю. — А тепер слухай. Ти забираєш свою каву. Ми забираємо свої речі. А завтра вранці ми граємо на відкритті шиномонтажу "Гумова підкова". Це точка Арсена, знаєш такого?
​Дядя Вітя нервово ковтнув. Арсена на окружній знали всі.
— Ну... припустимо.
​— Ми скажемо Арсену, що ти нас віз і зробив велику знижку як спонсор мистецтва. Арсен любить мистецтво. Він тобі безкоштовно зимову гуму поставить. Або ми скажемо Даніеллі, нашій менеджерці, що ти вкрав нашу апаратуру. А Даніелла... — Х'ю зробив страшні очі, — Даніелла гірша за Арсена.
​Таксист подивився на мовчазного гіганта з ножем, потім на божевільного хлопця з пухнастим волоссям, потім на барабанщика, який гладив барабан і шепотів йому вибачення.
— Хворі люди, — пробурмотів Вітя, забираючи свою каву. — Забирайте свій мотлох. І щоб я вас більше не бачив. Безкоштовна гума, кажеш?
​— Слово рокера, — Ден швидко перехрестився (лівою рукою).
​Вони вивантажили апаратуру прямо на узбіччя. "Ланос" чхнув вихлопними газами і зник у темряві.
​Була четверта ранку. До шиномонтажу "Гумова підкова" залишалося ще три кілометри пішки.
​— Ну що, — бадьоро сказав Ден, піднімаючи колонку, від якої відвалювався шматок пластику. — Хто казав, що шлях до слави буде легким? Беремо речі і йдемо. Алекс, як там твій барабан?
​Алекс ішов позаду, ніжно притискаючи інструмент до грудей.
— Він пахне м'ясом і цибулею, — сумно відповів барабанщик. — Але він живий.
​О шостій ранку, коли перші промені сонця освітили індустріальну зону, чотири змучені, брудні (прощавай, ефект шампуню) і ледь живі музиканти притягнули свої інструменти на майданчик перед свіжопофарбованим гаражем з написом "ГУМОВА ПІДКОВА. ВІДКРИТТЯ!".
​Біля входу, сидячи на складених шинах, їх чекала Даніелла. У руках вона тримала стаканчик з лате, а виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу для крутих бізнесвумен.
​Вона подивилася на захеканого Дена, на Х'ю з ножем у руці, на Марка, який ледь не втрачав свідомість під вагою гітари, і на Алекса, який обіймав малий барабан із величезною жирною плямою посередині.
​— Ви запізнилися на три хвилини, — холодно сказала Даніелла, роблячи ковток кави. — І ви знову смердите. Але ви принесли апаратуру. Дивовижно. А тепер налаштовуйтесь. Через півгодини приїдуть перші клієнти на заміну масла, і ви маєте розірвати їхні шаблони.
​Ден впав на коліна біля мікрофонної стійки. Він хотів щось сказати про важку долю митців, про нічні трамваї і біляші, але просто прохрипів:
— Один, два, три, чотири...
​День обіцяв бути довгим. І дуже гучним.