Глава 3: Дебют у "Іржавому Цвяху"

Проблема відсутності гітарного підсилювача вирішилася несподівано і вкрай сумнівно. Марк, провівши безсонну ніч у своєму гаражі, якимось дивом схрестив залишки дідівського радіоприймача з системою караоке, яку він виміняв на місцевому радіоринку за три паяльники та колекцію вкладишів "Turbo". Апарат мав ніжно-рожевий колір, напис "Princess Magic Voice" на корпусі і видавав звук, що нагадував бзижчання гігантського металевого шершня. Але він працював.
​З цією перемогою Ден вирушив у місто і повернувся з новиною, яка змусила Алекса вдавитися енергетиком.
​— Ми маємо гіг! — урочисто проголосив вокаліст, увірвавшись на репетицію. — Справжній виступ! Завтра ввечері ми підкоримо "Іржавий Цвях"!
​"Іржавий Цвях" був не просто місцевим пабом. Це була екосистема. Розташований на околиці промзони, він славився тим, що там ніколи не мили підлогу (бо вона трималася виключно на шарі прилиплого бруду та пролитого пива), а постійні клієнти мали більше татуювань, ніж зубів.
​Коли наступного вечора "Безумці" переступили поріг закладу зі своїм скромним скарбом, їх зустріла атмосфера густого сигаретного диму та запах дешевої смаженої мойви.
​— Ден, мені здається, той чоловік у кутку точить сокиру, — прошепотів Алекс, ховаючись за своєю бас-бочкою, яку він котив перед собою як щит.
​— Не скигли, це наш цільовий контингент. Андеграунд! — відрізав Ден, хоча сам нервово поправив комір джинсівки.
​До них розгонистим кроком підійшов власник закладу — Джонні. Це був чоловік невизначеного віку в малиновому піджаку, який вийшов з моди ще до народження учасників гурту. На його шиї висів золотий ланцюг товщиною з корабельний канат, а в зубах він віртуозно перекочував зубочистку. Джонні вважав себе великим продюсером, хоча єдине, що він успішно спродюсував у своєму житті, — це масову печію у відвідувачів від його фірмових чебуреків.
​— О, свіже м'ясо! — Джонні окинув гурт оцінюючим поглядом. Його очі зупинилися на рожевому караоке-апараті Марка. — Це що за гламурний тостер? Сподіваюся, з нього не вистрибне стриптизерка? Бо в мене заклад пристойний.
​— Це кастомний гітарний комбопідсилювач із вбудованою функцією дисторшну, — ображено почав Марк, але Джонні підняв руку.
​— Мені по барабану. Сцена там, — він вказав на два збиті до купи дерев'яні піддони в кутку біля туалету. — Граєте сорок хвилин. Якщо клієнтам сподобається — наллю по келиху пива. Якщо розлякаєте мені народ — будете мити посуд до кінця місяця. І головне правило: нічого не ламати. Втямили?
​Х'ю мовчки кивнув, дістаючи з чохла свій перемотаний ізоляційною стрічкою бас.
​Процес налаштування зайняв півгодини, переважно через те, що Марк намагався заземлити свій апарат об батарею опалення, а Алекс панічно налаштовував робочий барабан так, щоб він не звучав як порожнє відро (безуспішно).
​Коли настав час Х, у пабі було рівно семеро людей. Троє з них спали обличчям у салаті, двоє грали в більярд, ігноруючи все на світі, а ще двоє — похмурі чоловіки в шкіряних жилетках — пили пиво і дивилися на "сцену" з виразом глибокої відрази.
​Ден вийшов у центр піддонів. Він стиснув мікрофонну стійку (яку Джонні видав їм зі скрипом, взявши в заставу паспорт Алекса).
​— Добрий вечір, жителі бетонних джунглів! — Ден зробив голос максимально хрипким і драматичним. — Ми — гурт "Безумці"! І ми прийшли, щоб розпалити вогонь у ваших згаслих душах! Ця пісня присвячується всім, хто втратив надію! "Палаючий асфальт моєї туги"! Один, два, три, чотири!
​Алекс вдарив по тарілці-виварці. Марк натиснув на педаль, і рожевий "Princess Magic Voice" видав вереск, від якого один із сплячих у салаті клієнтів різко підняв голову і перехрестився. Х'ю почав методично смикати струни, висікаючи з баса звук наближення товарного поїзда.
​Це було жахливо. Це було гучно. Це був абсолютний хаос. Але Ден був у своєму елементі.
​Він бігав двома піддонами, як лев у клітці. Він тряс головою, відтворюючи ідеальну імітацію епілептичного нападу. На другому приспіві він вирішив, що настав час для кульмінації — фірмового руху Фредді Мерк'юрі. Ден схопив мікрофонну стійку двома руками, відкинув корпус назад і різко махнув нею вбік, уявляючи себе на стадіоні "Вемблі".
​Він не врахував двох речей. По-перше, стійка в "Іржавому Цвяху" не мала важкої круглої основи — це була дешева китайська тринога, яка від різкого руху склалася в повітрі. По-друге, рівно в цей момент Джонні підійшов до сцени, щоб крикнути їм зробити звук тихіше, бо в нього в підсобці від вібрації впали ящики з пивом.
​Історія гаражного року знала багато епічних моментів, але політ китайської стійки в обличчя власника пабу заслуговував окремого розділу.
​КРАЦ!
​Металева трубка зустрілася з носом Джонні з характерним звуком, схожим на хрускіт стиглого кавуна. Власник пабу відхилився назад, змахнув руками і епічно завалився на стіл із порожніми келихами, потягнувши їх за собою на брудну підлогу.
​Музика різко стихла. Марк з переляку висмикнув шнур з гітари, і рожевий апарат ображено пискнув на прощання. Алекс застиг із піднятими паличками, вже уявляючи своє фото на дошці розшуку. Х'ю спокійно дограв басову партію до кінця такту, поклав руку на струни і філософськи зазначив у тиші:
— Здається, ми знайшли свою "фішку".
​Джонні повільно піднявся з підлоги. Його малиновий піджак був залитий пивом, а з носа, який тепер мав цікаву S-подібну форму, рясно капала кров, капаючи прямо на золотий ланцюг. Його очі налилися кров'ю. Чоловіки в шкіряних жилетках перестали пити і з цікавістю посунулися ближче — запахло безкоштовним шоу з елементами ультранасильства.
​— Ден... — пропищав Алекс. — Скажи щось. Скажи, що це був перформанс.
​Ден, блідий як полотно, все ще тримав у руках залишок стійки з мікрофоном. Він проковтнув клубок у горлі, подивився на розлюченого Джонні і, піднісши мікрофон до губ, невпевнено сказав:
— Ем... Дякуємо! Ви були чудовою публікою! Мерч можна придбати біля барної стійки...
​Джонні виплюнув зубочистку на підлогу, витер кров тильним боком долоні і прогарчав:
— Ви. Ублюдки. Винні мені. Новий. Ніс. І триста баксів за посуд.
​Шлях до слави "Безумців" щойно поповнився першим серйозним боргом і реальним ризиком для життя. Але, виходячи з пабу через чорний хід (бо через парадний Джонні кидався в них залишками стільця), Ден все одно вперто посміхався. Зрештою, це був справжній рок-н-рол.