Глава 2: Муки неймінгу

Залізні ворота гаража №42 з гуркотом відчинилися, впускаючи всередину сніп тьмяного світла від вуличного ліхтаря і дільничного інспектора Петренка. Петренко був чоловіком глибоко нещасним: йому залишалося два роки до пенсії, у нього боліла спина, а замість того, щоб дивитися вдома серіал про ментів, він мусив розбиратися з реальними.
​Дільничний окинув поглядом епіцентр хаосу: Дена, який застиг у позі статуї Свободи з гітарою замість смолоскипа; Алекса, що намагався злитися з бас-бочкою; Х'ю, який незворушно витирав свій кухонний ніж-медіатор об штани; і Марка, що відчайдушно намагався зробити так, аби його саморобний підсилювач-телевізор перестав диміти і видавати звуки вмираючого кита.
​— Значить так, сатаністи недороблені, — важко зітхнув Петренко, дістаючи замусолений блокнот. — Баба Галя з п'ятого під'їзду дзвонила. Каже, ви тут котів ріжете і демонів викликаєте. Я котів не бачу, але те, що оце виє в кутку, тягне мінімум на образу релігійних почуттів.
​Марк ображено шмигнув носом:
— Це не демон, пане сержанте. Це фузз-ефект із кастомним перевантаженням частот! Я його сам спаяв!
​— Я тобі зараз такий фузз-ефект на п'ятнадцять діб спаяю, — пообіцяв дільничний, легенько штовхнувши ногою димлячий "Електрон". Апарат ображено крякнув, випустив останню хмарку чорного диму і остаточно помер. Марк ледь не розплакався.
​Петренко прочитав їм коротку, але дуже експресивну лекцію про правила дотримання тиші, пригрозив конфіскувати "всю цю металобрухтну самодіяльність", записав їхні імена і, перехрестившись на виході, пішов у ніч.
​У гаражі запала мертва, гнітюча тиша, яку порушувало лише нервове клацання — це Алекс гриз свої барабанні палички.
​Ден повільно опустив гітару. Його очі горіли тим самим фанатичним вогнем, який зазвичай передував або геніальним ідеям, або грандіозним катастрофам.
— Хлопці, ви зрозуміли, що щойно сталося? — таємниче прошепотів він.
​— Мій підсилювач відкинув транзистори? — схлипнув Марк, погладжуючи теплий корпус мертвого телевізора.
​— Ні! — Ден різко розвернувся, ледь не збивши мікрофонну стійку (якою слугувала швабра, примотана скотчем до цеглини). — Він назвав нас "сатаністами недоробленими" і питав наші імена за паспортом! Знаєте чому? Бо в нас немає Імені! У нас немає бренду! Як поліція має шанувати нас, якщо ми для них просто "он ті придурки з 42-го гаража"?
​Х'ю повільно підняв погляд:
— І що ти пропонуєш? Надрукувати візитки? "Придурки з 42-го гаража. Весілля, корпоративи, виклик демонів. Недорого".
​— Я пропоную придумати назву нашому гурту! — Ден випростався, наче полководець перед битвою. — Назву, яка буде гриміти на стадіонах! Яку фанатки будуть вибивати татуюваннями на... різних частинах тіла! Назву, від якої будуть трястися стіни!
​— Стіни в нас і так трясуться від Маркового телевізора, — зауважив Алекс, який від надлишку енергетика почав розгойдуватися на своєму ящику. — Я, до речі, вже думав про назву. У мене є ідеальний варіант.
​Всі подивилися на барабанщика. Алекс урочисто встав (наскільки це можливо, коли ти сидиш у ямці з-під шин) і проголосив:
— "Скажені Хом'яки"!
​У гаражі знову повисла тиша. Цього разу — травмована.
​— Хом'яки? — перепитав Ден тоном людини, якій щойно запропонували з'їсти цвях. — Алекс, ми граємо суворий, брудний гаражний рок. Ми співаємо про біль, екзистенційну порожнечу і палаючий асфальт! До чого тут гризуни?
​— Тому що ми швидкі! — почав захищатися Алекс, розмахуючи погризеною паличкою. — Ми агресивні! Ми крутимося в колесі шоу-бізнесу! І... і ми живемо в тирсі! — він вказав на підлогу гаража, яка дійсно була щедро всипана чимось схожим на стружку після того, як Х'ю намагався витесати собі новий кілок для баса.
​— Хом'яки вмирають від протягу і серцевого нападу, якщо голосно чхнути, — флегматично констатував Х'ю. — Я не буду грати в гурті, який може померти від звуку мого ж баса.
​— Гаразд, а як щодо моєї ідеї? — втрутився Марк, протираючи свої замотані скотчем окуляри. — Я вважаю, що наша музика — це поєднання колючої реальності та оголеної душі. Тому ми повинні називатися... "Лисі Кактуси"!
​Ден схопився за голову, ніби у нього раптом виросли роги.
— Лисі... що?! Марк, це звучить як діагноз у венеролога! Який ще оксюморон? Який пост-іронічний підтекст?! Ти уявляєш, як стадіон "Вемблі" скандує: "Ли-сі Как-ту-си!"? Та нас помідорами закидають ще до того, як ми вийдемо на сцену!
​— Це концептуально! — образився Марк. — Це руйнує шаблони!
​— Це руйнує мій мозок! — зірвався Ден.
​Дискусія почала стрімко виходити з-під контролю. Алекс, захищаючи честь "Хом'яків", кинув у Марка порожньою банкою з-під енергетика. Марк у боргу не залишився і жбурнув у Алекса моток кабелю, який, за законом підлості, обмотався навколо барабанної стійки і потягнув за собою тарілку-виварку. Вона впала з таким гуркотом, що десь за стіною знову загавкав сусідський собака.
​— Хлопці, ви обидва неправі, — глибоким басом сказав Х'ю, неспішно дістаючи з кишені маркер. Він підійшов до єдиного відносно чистого шматка стіни. — Назва має бути короткою. Суворою. Як удар цеглиною по голові.
​Він зняв ковпачок і повільно, великими літерами вивів на стіні: БЕЗУМЦІ.
​Ден, Алекс і Марк зупинилися, важко дихаючи. Вони подивилися на напис, потім один на одного. У Алекса смикалося ліве око, сорочка Дена була розірвана під час драматичного доведення нікчемності кактусів, а Марк обіймав мертвий підсилювач.
​— "Безумці", — повільно прочитав Ден, смакуючи слово. — Це банально. Це затерто до дір. Це звучить так, ніби ми втекли з місцевої психіатричної лікарні...
​Він витримав драматичну паузу, поправив свою пошарпану джинсовку і гордо підняв підборіддя:
— Мені подобається. Доки ми не придумаємо щось геніальне, ми будемо "Безумцями".
​Х'ю мовчки кивнув, закрив маркер і повернувся до свого баса, знову дістаючи кухонний ніж.
​— Чудово, — сказав Марк, поправляючи окуляри. — А тепер, пане фронтмене "Безумців", у нас є інша проблема. Нам нікуди вмикати гітару.
​Ден подивився на згаслий телевізор-підсилювач. Шлях до слави не просто був тернистим — він вимагав інвестицій. А в кишені у "Безумців" було рівно стільки грошей, щоб купити ще одну банку енергетика для Алекса. Але це було вже завдання на завтра. Сьогодні вони, принаймні, отримали ім'я.