Глава 1: Гаражна симфонія

Якщо ви ніколи не нюхали суміш старого бензину, сирої плісняви та дешевого пива "Десант", ви не знаєте, як пахне справжній, трушний рок-н-рол на стадії зародження. Саме цей аромат наповнював гараж №42 кооперативу "Сигнал", де чотири титани сучасної музичної думки (принаймні, вони самі так вважали) намагалися налаштувати апаратуру.
​— Х’ю, твою наліво, ти знову крутиш анкер на басу столовим ножем? — Денис, вокаліст і самопроголошений лідер гурту, страдницьки закотив очі до закопченої стелі. Він поправив своє уявне довге волосся (насправді — акуратну стрижку, яку зробила мама тиждень тому) і прийняв позу "розчарований бог року".
​Х’ю, бас-гітарист із обличчям людини, яка щойно бачила прибульців і не дуже цим вражена, неквапливо витягнув ніж із грифа своєї обмотаної синьою ізоляційною стрічкою "Йолани".
— Стрій не тримає, — флегматично кинув він. Його голос був таким низьким, що здавалося, десь у кутку гаража почала осипатися штукатурка. — А медіатор я загубив. Знову.
​— Скільки разів тобі казати! — Ден почав ходити метром вільного простору між підсилювачем та купою старих шин. — Ми — майбутнє української сцени! Ми — свіжий ковток бунту в цьому болоті попси! І майбутні бунтарі не налаштовують інструменти кухонним приладдям! Вони... вони...
​— Вони купують нові струни хоча б раз на п'ятирічку? — подав голос із-за барабанної установки Алекс. Він сидів на пластиковому ящику з-під пива, бо справжній стілець для барабанщика коштував як половина бюджету їхнього гурту на рік. В руках Алекс крутив палички, які більше нагадували обгризені бобрами гілки олівця. Він щойно допив третю банку енергетика і вібрував так сильно, що його тарілка "Ride" (насправді — кришка від виварки, пофарбована в золотистий колір) тихо дзвеніла сама по собі.
​— Алекс, не панікуй, — обірвав його Ден. — Струни — це комерція. Ми граємо душу. Марк, ти готовий?
​Марк, соло-гітарист, не чув. Він сидів навпочіпки перед своєю педаллю ефектів, яку змайстрував сам зі старої радіоли та педалі від швейної машинки "Зінгер". Його обличчя виражало ступінь концентрації сапера, який знешкоджує атомну бомбу, замасковану під торт.
— Майже... майже... — бубнів Марк. — Якщо я з'єднаю цей синій дріт із цим діодом, то отримаю звук як у Гілмора в 72-му, тільки з присмаком радянського індустріалізму...
​— Марк! — гаркнув Ден. — Ти готовий грати нашу нову пісню? "Палаючий асфальт моєї туги"?
​Марк підвів голову. Очі за скельцями окулярів, замотаних скотчем посередині, блиснули.
— Ден, я знайшов ідеальний тон для вступу! Слухай!
Він з усієї сили влупив по струнах своєї гітари. Гітара була дивною поміссю Fender Stratocaster та лопати. З саморобного підсилювача, зробленого зі старого телевізора "Електрон", вирвався звук. Але це не був звук Гілмора в 72-му. Це був звук стада кабанів, яких одночасно вдарило струмом у магазині кришталю.
​Гараж здригнувся. Павуки на стелі вирішили, що настав Апокаліпсис, і масово покінчили життя самогубством, падаючи на голову Алексу.
​— Єсть! — радісно вигукнув Марк, не помічаючи, що з телевізора-підсилювача пішов легенький димок.
​Х’ю кивнув, підтверджуючи, що звук дійсно був. У нього навіть медіатор-ніж від несподіванки випав із рук і встромився в підлогу, ледь не влучивши в ногу Дену.
​Ден витер піт із чола. Він розумів, що шлях до слави тернистий, але не думав, що терни будуть такими гучними і смердітимуть горілою пластмасою.
— Добре, — сказав він, намагаючись зберегти залишки авторитету. — Вступ приймається. Алекс, давай ритм. Чотири чверті, агресивно, як останній подих здихаючого капіталізму.
​Алекс, заряджений таурином та кофеїном, вишкірився. Він глибоко вдихнув, замахнувся паличками... і раптом завмер.
— Хлопці, — прошепотів він, і його зіниці розширилися до розмірів тих самих тарілок-кришок.
​— Що знову? — роздратовано запитав Ден.
​— Я... я чув це.
​— Що ти чув? Крик своєї совісті про те, що ти досі не повернув мамі гроші за виварку?
​— Ні! — Алекс різко обернувся до залізних воріт гаража. — Стук. Хтось стукає у двері.
​У гаражі запала тиша. Навіть Х’ю перестав колупатися ножем у басу. У кооперативі "Сигнал" стукіт у двері під час репетиції означав лише дві речі: або голова кооперативу прийшов вимагати борг за електроенергію (яку вони незаконно підключили від сусіднього ліхтаря), або...
​Стукіт повторився. Цього разу голосніше, супроводжуваний важким, казенним голосом:
— Громадяни музиканти! Відчиніть! Це поліція! На вас поступила скарга про порушення громадського спокою та призиви сатани!
​Ден побілів. Слава прийшла швидше, ніж він очікував. Але це була не та слава. Це була слава мешканців КПЗ №1 за дрібне хуліганство.
​— Марк, вимикай портал у пекло! — прошипів Ден, вказуючи на підсилювач-телевізор.
— Я не можу! — в паніці відповів Марк, намагаючись висмикнути дроти. — Його заклинило! Він... він автономний!
​Телевізор ніби почув його і видав довгий, протяжний звук, схожий на помирання динозавра від гастриту.
​— Відчиняйте, бо буду ломати! — кричали за дверима.
​Х’ю спокійно підняв свій ніж-медіатор із підлоги.
— Ну що, — сказав він, дивлячись на Дена. — Будемо грати "Палаючий асфальт"? Думаю, дільничному сподобається вступ. У нього обличчя як у нашого басу — теж стрій не тримає.
​Алекс у паніці почав ховати палички в кармани, ніби це були докази злочину. А Ден, дивлячись на залізні ворота, які почали прогинатися під ударами закону, зрозумів: їхня хвилина слави щойно почалася. І вона, судячи з усього, буде тривати рівно стільки, скільки потрібно, щоб скласти протокол.