Розділ другий: Несподіваний дар

Розділ другий: Несподіваний дар

Я стояв на балконі, вдихаючи прохолодне повітря вечора. М’які пориви вітру обвівали моє обличчя, але вони не могли вгамувати думки, що постійно крутилися в моїй голові. Відповіді на питання, що виникли в моєму серці, так і не було. Лише один погляд на незнайомку пробудив у мені незрозумілу жагу, глибшу за голод. Але що саме я відчував? З роздумів мене вирвав прихід Карена.

- Усе готово? - спитав я, не повертаючись до нього.

- Так, мілорде. Нас уже чекають. - Відповів він,спостерігаючи за мною, але не наважуючись на запитання. Його насторожувала моя поведінка.

- Ходімо, - коротко мовив я, відвертаючись від балкону.

- Дурний тон змушувати гостей чекати. - І ми залишили мої покої, Карен як завжди, йшов позаду мене, не порушуючи мовчання. У коридорах замку панувала тиша, порушувана лише відлунням наших кроків. Через кілька поворотів до нас приєдналися сайґари*, Геллар і Зара, мої охоронці, і, вже невдовзі, ми увійшли до зали для прийомів.

Зала була освітлена безліччю світильників, їхнє світло відбивалося від мармурових стін, створюючи легке мерехтіння. Червоний килим вів до підвищення, на якому стояв мій трон, його оксамитова поверхня м’яко виблискувала у полум’ї свічок. Щойно я з’явився, вся увага присутніх членів клану зосередилась на мені. Вони стежили за кожним моїм кроком, але опускали очі, щойно я дивився в їхній бік. Я сів на трон, дозволивши собі на мить розслабитися. Охоронці зайняли свої звичні місця по обидва боки від мене. 

Неголосні розмови чергувались з короткими поглядами на мене. Моя поведінка останні кілька тижнів не могла не привернути увагу членів клану, адже раніше такого за мною не спостерігалося. Тепер вони пошепки обговорювали що стоїть за цими змінами. Поки це не несло прямої загрози, присікати плітки не було сенсу. Та й зараз їх увагу займуть новоприбулі. 

Візит представника іншого клану завжди привертав увагу.  До зали тінню увійшов Етьєн і непомітно кивнув. Це означало, що вона вже тут. Ще раз обвівши всіх присутніх поглядом, я махнув рукою слугам, і ті прочинили масивні подвійні двері. Коли Кацурі з’явилася в полі зору, в залі стихли усі перешіптування. Її постать виділялася навіть серед розкоші навколо, наче сама ніч прийшла сюди втіленням у цій жінці. Навіть ті, хто показували себе байдужими, не могли приховати захоплення нею.

Подумати тільки, минуло вже 300 років з нашої останньої зустрічі. Час… Він змінює все, але не владний над такими, як ми. 

Вона виглядала так само велично, як і тоді. Хоча її погляд тепер був більш пронизливим, ніби за ці століття вона побачила більше, ніж того бажала.

Ми могли називати одне одного друзями, хоча дружба серед вампірів - поняття тендітне. Кожен завжди вибере себе, хоча ми разом пережили чимало, і все ж самопожертва це не про вампірів. Її поява тут викликала в мені одночасно радість і сум. Тому що виконавши свою місію, вона повернеться у клан Тенарді до своїх обов’язків. 

Як довірена особа Райни - глави клану Тенарді, вона прибула для дотримання домовленостей між нашими кланами. Згідно з угодою, укладеною ще століття тому, кожні 300 років представник їхнього клану змінював того, хто забезпечував збереження таємниці існування вампірів та виконував обов’язки Хранителя при моєму дворі. Це було необхідно для утримання нашого світу у тіні людських очей.

Ікару, який вірно служив у моєму клані всі ці роки, як Хранитель бездоганно виконував покладені на нього обов’язки. Але його термін служби добіг свого кінця, і тепер молодий вампір, що прибув разом з Кацурі, мав зайняти його місце. 

Кацурі ж мала проконтролювати проведення ритуалу. Її візит був природною частиною старої домовленості, проте нагадував, як швидкоплинно минають століття навіть для нас. І викликав у мені тепла спогади про часи, до того, як обов’язки і наші ролі у кланах розвели нас різними шляхами. 

Вампірка виглядала так, ніби й не провела кілька тижнів у дорозі. Розкішне кімоно темно-пурпурового кольору, бездоганно облягало її постать, кожна складка зберегла ідеальну форму, ніби шлях не залишив на ній жодного сліду. Складна зачіска з витонченими прикрасами завершувала образ. 

Позаду неї йшов не менш важливий член групи - саме через нього всі тут і зібралися. Він захоплено розглядав усе навколо, охоронці що замикали хід, були одягнені у темні, строгі костюми, що більше нагадували броню, ніж звичне вбрання. 

Кацурі йшла впевнено і трималася напрочуд холоднокровно, доки наші погляди не зустрілися. Легка посмішка, непомітна для більшості, була наче безмовне вітання старих друзів. Та офіційної частини слід було дотримуватись, у нас ще буде час поспілкуватись без формальностей.

- Тамарг* Арджентайн, - її голос був рівним і спокійним, коли вона привітала мене.

Тамаргом - по іншому називають главу клану. Але це не лише абсолютна влада, а й відповідальність, що з нею приходить. За всіх з клану Сатруа, і наш спадок, навіть коли це вимагає важких рішень.

Цей титул - камінь, об який ламаються амбіції. 

У кожного з шести вампірських родів є свій Тамарг, обраний Главою Роду. І кожен з нас усвідомлює, як важливо всіма силами утримувати рівновагу в кланах.

І її визнання важило більше, ніж формальна повага - вона, як ніхто інший, розуміла ціну цієї влади.

- Ласкаво просимо, шукей* Кацурі - відповів я, і хоча слова були офіційними, інтонація була значно теплішою, ніж це передбачала ситуація. 

Я дивився на Кацурі з легким натяком на усмішку. 

"Шукей" - це слово прокотилося залою хвилею перешіптувань з повагою, яку не часто можна було почути в їхньому середовищі. В ієрархії клану так називали того, хто був не лише наближеним до глави, а й партнером у всьому.

Шукей - це більше ніж радник. Це той, хто розділяє з тобою всі тягарі, від непростих рішень на благо клану, до особистих битв, що відбуваються поза очима.