Глава 3

ГЛАВА 3

Я брела по вулиці, занурена у свої думки. Намагалася визначитися, що слід робити в першу чергу. Дзвінкі хлоп’ячі крики і шум, що лунали з найближчого підворіття, повернули до реальності.

– Бийте цього заучку!

– Давайте, тримайте його!

– Відчепіться від мене, гади! – повний болю й обурення дитячий вигук різонув по серцю.

Ніколи не могла пройти повз, якщо комусь потрібна допомога, нехай і сама за це не раз влипала в неприємності. Не замислюючись, швидко кинулася до місця подій.

У підворітті моїм очам відкрилася очікувана картина. Троє хлопчаків років дванадцяти-чотирнадцяти повалили четвертого на бруківку і нещадно шбурхали ногами. Книги, що розлетілися навколо, судячи з усього, належали саме останньому. Одразу ж згадалося, як мене саму за надмірне захоплення навчанням ображали і принижували. Правда, до рукоприкладства в моєму випадку справа не доходила. Я все ж таки дівчинка. Але ось моєму приятелеві Тому не раз діставалося на горіхи. Не раз доводилося за нього заступатися і прикривати своїм тілом. Як правило, на цьому все й закінчувалося. Все-таки для хлопчиська підняти руку на дівчинку вважалося ганьбою. Таких би свої ж не зрозуміли. У цього ж бідолахи явно не знайшлося, кому захистити.

– Що тут відбувається?! – грізно запитала, відтаскуючи забіяк від лежачого на бруківці хлопчака.

В запалі бійки ніхто з них мене навіть не помітив, поки я не почала діяти. Але зараз хлопці миттю оцінили обстановку і негайно зірвалися геть з гучними криками:

– Тікаємо!

Явно боялися, що я стражників викличу.

Із осудом подивившись їм вслід, хитнула головою. Бігати за ними – заняття точно марне! Не наздожену. Та й що їм зроблять, навіть якщо здам стражникам? Покартають, викличуть батьків, візьмуть з тих штрафи за порушення громадського порядку, і цим справа й обмежиться.

– Ти як? – схилилася над потерпілим, з тривогою вдивляючись у нього в пошуках пошкоджень. – Не бійся, вони вже втекли!

Хлопчик відвів долоні, якими прикривав обличчя, і подивився на мене. Під оком наливався синяк – все-таки не відразу зміг прикритися. Але очі, як не дивно, були абсолютно сухими. В них читалася затаєна злість від незаслуженої образи. Знову згадалися мої власні переживання в цьому віці, і я тихенько зітхнула. Ніколи не вміла спілкуватися з дітьми і не розуміла їх, але тут відчула споріднену душу. От як раз цю дитину я чудово розуміла!

– Тебе як звуть? – намагаючись не принижувати його жалісливими нотками в голосі запитала, говорячи з ним, як з дорослим.

– Найт, – так само серйозно відгукнувся він. – А вас?

– Можеш звати мене Емілі. Сам встати зможеш?

Хлопчик зробив спробу піднятися і, хоч і з труднощами, сів на бруківці. Я простягнула руку, пропонуючи свою допомогу, і, повагавшись, він її прийняв.

Згадуючи деякі знання з елементарної медичної допомоги, яку нам викладали в «Анемоні», я обмацала худеньке тільце. Хлопчик стоїчно витримав, хоч і кривився від болю. Але серйозних ушкоджень явно не було. Тільки синці та садна.

– Ти далеко живеш, Найте? – запитала я, піднімаючи з бруківки розкидані книги і відлетілу трохи далі сумку.

– За два квартали звідси.

– Тоді давай я зараз зловлю екіпаж і проводжу тебе.

– Не треба, сам дійду, – буркнув хлопчик, забираючи у мене сумку і вішаючи на плече.

Знову поморщився від неприємних відчуттів, але дивився рішуче. Це маленький колючий їжачок не бажав приймати ні від кого допомоги. Прагнув з усім справлятися сам. Як і я в його віці. Втім, і зараз теж. Захотілося лагідно потріпати його по волоссю, але стрималася. Він би цей жест точно не оцінив.

– Оце вже ні! – рішуче заявила. – Не вистачало ще, щоб та компанія знову до тебе причепилася. Так що я тебе все ж таки проводжу.

– Екіпажу не треба, – зрозумівши, що я не відстану, пробурчав він. – Не хочу, щоб мама побачила і зрозуміла, що мене знову побили. Засмутиться. Краще пішки підемо.  

– Ніби вона й так не зрозуміє! – гмикнула я, дивлячись на його підбите око.

– Скажу, що впав. Не вперше, – він похмуро втупився поглядом у свої черевики.

– Гаразд, тоді ходімо.

Його небажання засмучувати маму мені теж імпонувало.

По дорозі я розпитувала Найта про його життя і сім’ю. Хлопчик спочатку відповідав неохоче, але потім розговорився. Виявилося, що він живе в неповній родині. Батька ніколи не знав, мати працювала прачкою, і вони ледве зводили кінці з кінцями. Найт мріяв домогтися кращого становища своїм розумом і наполегливістю. Адже якщо закінчить школу з відзнакою, то потім зможе безкоштовно поступити до Академії, і його мрія стане ближчою до втілення.

Хлопчик хотів полегшити життя матері. Добитися того, щоб їй не довелося більше так важко працювати. Саме тому приділяв надмірну увагу навчанню та допомозі по господарству. На ігри та спілкування з однолітками часу вже не вистачало. Діти в його віці жорстокі і не прощають нікому відособленості, з якої б причини вона не була. Найта не раз підстерігали по дорозі до бібліотеки або назад. Найчастіше йому вдавалося втекти. Якщо ж не виходило, доводилося терпіти побої. Сам він, звичайно, намагався відповідати, але сили явно були не рівні. Закінчувалося все однаково. Найт навіть зауважив, що якщо не надто пручається, хлопчаки залишають його в спокої швидше.