Глава 33. Арія

Сонце вже хилиться до обрію, розливаючи по палацу тривожне, важке золото. Світло лягає на стіни нерівними плямами, тягнеться коридорами, ніби передчуття.

Завтра ввечері — весілля. Завтра світ моєї сестри стане цілим, завершеним, законним. А мій — остаточно розсипеться на попіл. Я відчуваю це фізично — як втому в кістках, як порожнечу під ребрами.

Емілія підходить до мене. Вона обережно торкається моєї руки, тоді, не зважаючи на пристойність, присідає поруч з ліжком і шепоче:

— Пробач мені… Аріє, пробач за той клятий амулет, за мою довірливість, за власний страх, який зробив мене знаряддям. Я не хотіла тобі нашкодити. Присягаюся. Я сама собі ніколи не вибачу…

Її голос ламається, слова плутаються. Вона говорить швидко, ніби боїться, що якщо зупиниться — зламається остаточно. Я лише мовчки киваю, гладячи її по голові. Її волосся м’яке, тепле, знайоме з дитинства.

Я не тримаю зла.

Як можна злитися на людину, яка просто хоче вижити?

Альтаїр зітхає гучно, наче нагадує про себе. Його присутність заповнює простір важкою, грозовою енергією. Стає важче дихати, ніби повітря стискається. Він не підвищує голосу, але кожен його крок звучить, як наказ.

— Вийдіть усі, — каже він коротким, сухим тоном. — Я маю поговорити з леді Арією приватно.

Служниці зникають миттєво, наче їх і не було.

Емілія вагається, кидає на мене швидкий, сповнений підозри погляд — і я бачу в ньому страх не за мене. За себе.

Але під крижаним поглядом короля вона теж неохоче виходить, зачиняючи за собою двері.

Тиша стає оглушливою.

Альтаїр дивтться на мене. Він не дотримується етикету. Не тримає дистанції. Він просто бере мої руки у свої. Мої долоні все ще слабкі після пожару, в них іноді тремтить магія.

Він притискає їх до своїх губ.

— Я так злякався, Аріє, — шепоче він у мої пальці. — Коли я відчув, що ти згасаєш… у мене всередині ніби виривали душу.

Я хочу щось відповісти, але він піднімає очі.

І те, що я в них бачу, змушує моє серце зупинитися.

— Весілля не буде.

Я різко підхоплююся з ліжка, ледь не вириваючи руки. І де лише стільки сили враз взялося?

— Як це не буде? — голос мій зривається. — Альтаїре, ти при своєму розумі? Завтра вінчання! Весь замок прикрашений, гості прибудуть на світанку…

— Я не зможу, — відрізає він, і в його голосі чується сталь. — Емілія не моя пара. Я намагався, Аріє. Я чесно намагався в горах знайти в собі бодай краплю того, що відчуваю до тебе. Але там — порожнеча. Мені потрібна лише ти.

— Між нами нічого не може бути! — я майже кричу від розпачу. — Ти ж знаєш! Якщо ти зараз відмовиш Емілії, твоя магія розірве тебе. Ти загинеш! 

— Краще так, — він робить крок до мене, змушуючи мене відступити до стіни. — Краще швидка смерть, ніж повільне вмирання в ліжку з жінкою, яку я не кохаю. Я не можу себе змусити.

І не кажи мені про обов’язок. Я чув, Аріє. Я чув те, що ти казала няньці під дверима Емілії. Я знаю, що мої почуття взаємні.

Я важко зітхаю, різко закриваю обличчя руками від шоку. Це все ще більше ускладнює. Він не мав того чути. Не повинен був дізнатися. Та втім, байдуже. Всеодно це нічого не змінює.

Я піднімаю руку і ніжно, ледь торкаючись, проводжу долонею по його щоці. Його шкіра гаряча, погляд — такий спраглий, що мені боляче дихати.

— Нас прокляли, Альтаїре, — тихо кажу я. — Тоді, на ринку, коли я не хотіла бути твоєю дружиною, я була для тебе порятунком.

А тепер, коли я сама стала магинею… тепер я лише твоя смерть. Моя сила не прийме твою. Ми вибухнемо.

Я змушую себе говорити далі, хоч кожне слово — як ніж.

— Ти мусиш одружитися з Емілією. Ти мусиш зробити все, щоб передати силу їй. Мають бути способи…

Перед очима спливають старі записи з бібліотеки, напівстерті рядки, розмова, про яку я майже забула.

— А твій батько… він користувався любовним зіллям, щоб обряд передачі сили твоїй матері був успішним. Можливо, це допоможе?

Альтаїр гірко зітхає, відвертається. Я відчуваю, як сама думка про магічне змушування принижує його.

— Пообіцяй мені, — я хапаю його за лацкани каптана, заглядаючи в очі. — Дай мені слово, що ти спробуєш. Заради мене. Заради того, щоб я не бачила, як ти згораєш. І заради моєї сестри. Любовне зілля зробить усе, як слід. Ви будете закохані, отже, в вас все вийде. Ти виживеш, вона виживе, і прийме твою силу. Це єдиний вихід, чуєш? Він мовчить довгу хвилину. Повітря навколо нас трісне від напруги, магія ворушиться, як живе створіння.

— Або… можливо, мені варто грати десь за дверима в момент передачі сили? Щоб магія не бушувала…

— Ти збожеволіла? Станеш грати під дверима, за якими твоя сестра і чоловік… — почав він, різко піднявшись на ноги, але я різко обриваю йому мову.

— Та байдуже, Альтаїре. Це все дрібниці! Мої почуття — це лише нюанси, не важливі, не потрібні, мізерні. Мова ж про життя тисяч людей! Про майбутнє імперії. І про життя Емілії. І твоє. Адже це важливіше за все…

Він зітхає. Знову безсило опускається на ліжко.

— Ти не гратимеш, Аріє. Ти поїдеш зі столиці одразу після весілля. І ти отримаєш усе, про що лише зможеш бажати. Навчатимешся в Академії, відкриєш власну цілительську студію, матимеш маєтки, де лише побажаєш. І заміж вийдеш за того, кого сама собі обереш. Коли сама захочеш. Батьки не будуть владні над тобою. Лише одне твоє слово — і я все влаштую. До кінця мого життя буде так. Але тобі не варто жити при дворі. Це буде надто боляче.

— Краще дай мені слово, що ти скористаєшся любовним зіллям. І вбережеш Емілію від біди, — шепочу я. Він зводить на мене погляд.

— Я більше нікому не даю обіцянок, Аріє, — глухо каже він. — Обіцянки королів занадто дорого коштують.

Раптом він рвучко притягує мене до себе, обіймає так палко і міцно, ніби хоче втиснути мене у своє тіло, сховати від усього світу. Я вдихаю його запах — попіл і гроза — і на мить заплющую очі, дозволяючи собі слабкість.