Глава 32. Альтаїр

Каель розповідає про інцидент у лазареті. Про можливий саботаж Верховного мага. Але зараз це не суттєво. Головне — врятувати її. А лише потім покарати винних.

Мої пальці торкаються її шиї, і я ледь не кричу від люті. На грудях Арії пульсує камінь, що в’їдається в шкіру, наче розпечене вугілля. Це не просто кулон. Я відчуваю в ньому слизьку, холодну магію Верховного мага — мого наставника, мого щита, який щойно стає катом для жінки, яку я кохаю.

— Підлий зраднику... — ціджу я крізь зуби.

Я не розстібаю замок. Я просто рву ланцюжок, і камінь, наповнений чужорідною темрявою, з тріском відлітає у куток кімнати, пропалюючи дірку в килимі.

Арія вигинається на ліжку, видає хрипкий стогін. Полум'я всередині неї більше не підживлюється амулетом, але воно вже встигає завдати нищівного удару. Її магічні канали готові розірватися.

— Аріє, дивись на мене! — я схоплюю її за руки. Моя магія, зазвичай руйнівна, зараз тече крізь мої долоні найніжнішим потоком, на який я здатен. Я буквально силою заштовхую її вогонь назад, у глибину душі, гасячи його своєю темрявою, як ковдрою гасять пожежу. — Не смій іти. Чуєш? Не смій залишати мене одного в цій пустці!

Я віддаю їй усе: свій резерв, свою стабільність, своє дихання. Поступово жар спадає. Її шкіра з розпечено-червоної стає блідо-рожевою, а дихання вирівнюється. Золотисті іскри більше не вилітають з її губ.

Арія повільно, з неймовірним зусиллям, розплющує очі. Її погляд затуманений, дезорієнтований. Вона починає оглядатися довкола: Каель у дверях, плачуча Емілія на порозі, обпалені рушники... І нарешті — я.

Спогади про те, що вона накоїла в лазареті, про біль, який вона завдала солдату, і про власний жах смерті, нахлинають на неї хвилею. Її обличчя знову червоніє, але тепер не через магію, в через емоції, і з очей течуть великі, гарячі сльози.

— Альтаїре… Ти прийшов… — шепоче вона, і в цьому слові є стільки болю, що моє серце розбивається на друзки.

Вона різко подається вперед, незважаючи на слабкість, і буквально вчеплюється в мою сорочку, ховаючи обличчя в моїх грудях. Вона стискає тканину мого одягу так міцно, ніби я є єдиною твердою точкою в океані, що шторми́ть. Вона схлипує, здригається усім тілом, тримаючись за мене як за останній рятівний круг у своєму житті.

— Все добре, маленька, — я обіймаю її, затискаючи в обіймах і не зважаючи на те, що на нас дивиться половина палацу. — Ти в безпеці. Більше ніхто не посміє торкнутися тебе. Навіть небо не врятує того, хто це зробив.

Я піднімаю очі на Каеля.

— Знайди мага. І приведи його до мене. Негайно.

У кімнаті стає так холодно, що кожна сльоза Емілії, здається, перетворюється на кришталь, перш ніж упасти на підлогу. Вона стоїть біля ліжка, закриваючи обличчя руками, і її плечі здригаються від ридань.

— Це я... Альтаїре, пробач мені... це я дала їй кулон! — крізь плач вигукує вона. — Верховний маг сказав, що це допоможе їй, що це заспокоїть її магію... Я хотіла як краще!

Я різко розвертаюся до неї. Гнів, який я стримував заради Арії, виривається назовні розпеченим потоком.

— Як ти могла?! — мій голос гримить, змушуючи вікна деренчати. — Ти — моя наречена! Ти — майбутня королева цієї країни! Як ти можеш бути такою непростимо дурною і довірливою? Ти принесла смерть власній сестрі, просто тому, що не захотіла подумати головою!

Емілія здригається, ніби я її вдарив, і відступає до стіни. Її наївність зараз здається мені злочином.

У цей момент двері відчиняються, і входить Верховний маг. На ньому немає кайданів — гвардійці просто не наважилися торкнутися його, але він іде сам. Його обличчя спокійне, погляд прямий. У ньому немає ні краплі каяття.

— Викликали, Ваша Величносте? — запитує він, зупиняючись посеред кімнати.

— Ти ледь не вбив її, — я підходжу до нього впритул, і іскри моєї магії вже пропалюють килим під ногами. — Ти використав мою наречену, щоб убити її сестру. Ти зрадив мою довіру. І не кажи, що ти ні до чого! Я відчуваю твій слід в цьому проклятому кольє!

— Я робив це заради вас, Альтаїре, — відповідає він рівним, майже батьківським тоном. — Я присягав захищати корону. Ця дівчина — ваша загибель. Вона — хаос, який зруйнує все, що ми будували. Я віддам своє життя за вас без вагань, і якщо ціною вашого спокою мала стати її смерть — я був готовий її заплатити. Карайте мене. Ведіть на ешафот. Я ні про що не шкодую.

Я піднімаю руку, і в моїй долоні формується згусток темного полум'я. Я справді готовий спопелити його тут і зараз. Мені байдуже на його вірність, якщо вона пахне кров'ю Арії.

— Стій! — слабкий, але чіткий голос змушує мене завмерти.

Арія підводиться на ліжку, спираючись на лікті. Вона все ще бліда, але її очі дивляться на мене з несподіваною мудрістю.

— Не роби цього, Альтаїре. Не роби дурниць. Не розкидайся вірними людьми в такий час.

— Аріє, він намагався тебе вбити! — я обертаюся до неї, не вірячи своїм вухам.

— Я знаю, — вона важко дихає, дивлячись прямо на мага. — І я його розумію. Він правий у своєму страху. Я сама попереджала тебе, що я небезпечна. Він лише робив те, що вважав за потрібне для твого порятунку. Якщо ти вб'єш свого найсильнішого мага через мене, ти підтвердиш його слова — що я твоя слабкість і твоя погибель. Не треба ставати вбивцею через мене. Будь ласка. Цій країні потрібен мудрий і справедливий правитель.

Верховний маг шоковано дивиться на дівчину, яку щойно намагався знищити. У його очах вперше з'являється щось схоже на сумнів.

Я шиплю від нервів, відчуваючи, як магія всередині протестує проти милосердя. Але Арія права. Її холодний розум зараз рятує мене від статусу тирана.

— Дякуй їй, — ціджу я крізь зуби, звертаючись до мага. — Дякуй тій, кого ти назвав "хаосом", бо тільки її доброта тримає твою голову на плечах.

Я гашу полум'я в руці, але мій погляд залишається вбивчим.

— Ти не помреш. Але ти позбавляєшся права голосу в моїй раді на місяць. Ти будеш замкнений у вежі магічних досліджень. Ти будеш працювати день і ніч, щоб знайти спосіб стабілізувати магію Арії без шкоди для неї. Це твоє покаяння. І попереджаю: наступна помилка — чи то проти неї, чи то проти моєї волі — стане для тебе останньою. Геть з моїх очей.