Глава 31. Альтаїр

Мисливський будиночок у горах є ідеальним місцем для того, щоб забути про світ. Тріск дров у каміні, панорамні вікна з видом на засніжені вершини та жінка, яка має стати моєю дружиною.

Тут усе створене для спокою. Для того, щоб король перестав бути королем. Гори стоять байдужі до людських клятв, сніг поглинає будь-який звук, а товсті кам’яні стіни ніби обіцяють: жодні проблеми не прорвуться сюди. Я мав би відчувати полегшення. Відпочинок. Вдячність.

Я цього не відчуваю.

Я стараюся. Справді стараюся. Весь день я розважаю Емілію розмовами, роблю їй компліменти, які вона приймає з вдячною посмішкою. Я намагаюся знайти в ній ту іскру, яка змусить моє серце битися частіше. Вона є втіленням жіночності — тендітна, слухняна, гарна. Але між нами немає нічого. Тільки ввічлива порожнеча.

Я чую власний голос — рівний, спокійний, королівський. Я бачу, як вона уважно слухає, як схиляє голову, як намагається вгадати, що сказати далі. Вона старається догодити. І це вбиває будь-яку можливість справжнього зв’язку.

Магія мовчить. Між нами — жодного відлуння, жодної іскри. Порожнеча, загорнута в шовк.

Увечері, на терасі під зоряним небом, я вирішую піти до кінця. Я беру її за обличчя і цілую. Я шукаю в цьому поцілунку порятунок, шукаю хоча б краплю того вогню, який спалахує між мною та Арією. Хоч якийсь відголос почуттів, бажання, ніжності… Хоч простий тваринний інстинкт бути з цією красивою дівчиною.

Я змушую себе не думати про ім’я, яке болить. Але воно все одно прорізає свідомість, як ніж. Я порівнюю — і програю ще до початку.

Нічого.

Коли Емілія відповідає на поцілунок, я відчуваю лише холод і металевий присмак обов'язку. В моїй душі не ворухнеться жодна струна. Вона відсторонюється і починає усміхатися частіше, але я бачу її очі. В них застигає первісний жах. Вона знає, що між нами нема пристрасті, і розуміє: без любові обряд передачі магії стане для неї смертним вироком. Вона боїться мене. Вона боїться моєї сили, яка не знаходить у ній пристані.

Цей страх я знаю. Я бачу його сотні разів — у ворогів, у підданих, у тих, хто стоїть перед королем. Але бачити його в очах жінки, яка має стати моєю дружиною, — нестерпно. Тим паче пам’ятаючи, що одну дружину я вже так втратив.

Раптом світ навколо мене хитається.

Це не запаморочення. Не втома. Це вторгнення. Чужий біль рве мене зсередини, мов кігті.

Це схоже на удар під дих. Різкий, нестерпний спалах болю, який належить не мені. Страх. Відчай. І відчуття того, що щось випалює моє серце зсередини.

Я впізнаю цю хвилю ще до того, як розум встигає назвати ім’я.

Арія.

— Щось сталося, — вимовляю я, важко дихаючи.

Магія в мені здіймається, мов шторм. Вона рветься назовні, шукає джерело болю, зв’язок, який не мав би бути таким сильним.

— Альтаїре? Ви зблідли... — Емілія робить крок назад, налякана моєю раптовою зміною.

Її голос ледь досягає мене. Усі звуки відходять на другий план.

— Ми повертаємося. Негайно!

— Але карета... коні... охорона не готова!

— До біса карету! — ричу я. — Дай мені руку.

Я знаю, на що йду. Я знаю, що портал на таку відстань — це безумство. Це виснажує резерви магії на тижні, це небезпечно для життя, якщо ти не зосереджений. Порталами користуються лише під час війни або коли столиця у вогні. Але зараз у моїй голові є лише один образ — Арія, яка кличе мене крізь простір.

Я вириваю діру в реальності.

Світ ламається з оглушливим тріском. Простір скручується, мов тканина. Нас закручує в магічному вихорі, повітря свистить у вухах, а магія виє від напруги. Я тримаю її руку лише для того, щоб не залишити її в небутті.

За мить ми опиняємося в головному холі палацу. Нас хитає, Емілія падає на коліна, але я не зупиняюся.

— Де леді Арія?! — гарчу я на першого ж гвардійця, який застигає від несподіванки.

— Вона... вона в своїх покоях, ваша величносте. Там був інцидент у лазареті, лорд Каель...

Я не дослухаю.

Я лечу сходами, і з кожним кроком магія навколо мене стає густішою, важчою. Повітря іскриться від люті. Я вибиваю двері її спальні одним ударом магії.

В кімнаті стоїть важкий запах озону та гарячого металу. Каель стоїть біля ліжка, створює захисні закляття, а служниця намагається обкласти Арію мокрими рушниками, але вони висихають миттєво, перетворюючи вологу на пару.

Я бачу це — і всередині щось обривається.

Арія лежить на ліжку, метається у маренні. Її шкіра не просто червона — вона здається розпеченою. Її дихання хрипке, а з кожним видихом із її губ вилітають дрібні золотаві іскри. Вона горить. Горить зсередини власною магією, яка з невідомої причини перетворюється на вогонь.

— Аріє! — я падаю біля ліжка на коліна, не боячись обпектися.

Біль прошиває мене, коли я торкаюся її. Але це ніщо порівняно з тим, що відчуває вона.

Вона як розпечена сталь. Коли я торкаюся її чола, я відчуваю, що її життєва сила витікає, наче крізь відкриту рану. Вона вмирає у власному полум'ї, і я знаю — це не випадковість.

Це удар. Точний. Продуманий.

— Хто це зробив? — мій голос звучить так низько, що тремтять вікна. — Хто торкався її, поки мене не було?!