Глава 30. Верховний маг

Мій план бездоганний у своїй простоті. Я продумую його не один день, шліфую кожну деталь, кожну можливу змінну. Емілія, сама того не знаючи, стає моєю зброєю. Її ревнощі, її потреба в примиренні, її бажання бути правильною — усе це робить її ідеальним посередником. Вона не ставить зайвих запитань. Вона довіряє.

Амулет, який я зачакловую, — справжній шедевр темної артефакторики. Я вкладаю в нього роки досвіду й заборонені формули. Він не просто блокує магію — він вивертає її навиворіт, ламає саму логіку потоку. Щойно Арія намагатиметься задіяти свою цілительську силу, та має перетворитися на некероване полум’я, яке спопелить її зсередини. Швидко. Без свідків. Без підозр. Як нещасний випадок через пробудження дару.

Ідеально.

Зараз, коли Альтаїр далеко в горах, ніхто не здатен відчути мого втручання. А я навмисно відправив їх саме в той віддалений мисливський будиночок. Його магія надто далеко, щоб резонувати. Я спокійно сиджу у своїй вежі, спостерігаючи через магічне дзеркало, чекаючи на неминуче. Я вже бачу це в уяві — крик, спалах, тиша.

Проте щось іде не так.

Вона не згорає.

Я стискаю пальці, коли бачу, як замість неї страждає солдат. Її воля виявляється сильнішою, ніж я розраховував. Вона не приймає удар на себе повністю. Амулет спрацьовує — але не до кінця. Цілителька виживає.

Неприємно. Але не критично.

Що ж, на війні за стабільність держави всі методи хороші. Якщо не вдається вбити її фізично — я знищу її репутацію. Це часто навіть ефективніше.

Я з’являюся в лазареті миттєво, щойно чую крик. Телепортація залишає після себе легкий запах озону. Моє обличчя вже готове — ідеальна суміш здивування, тривоги й праведного гніву. Таке обличчя бачать, такому вірять.

— Що тут сталося? — суворо питаю я, дозволяючи голосу прозвучати різкіше, ніж зазвичай.

Лорд Томас заїкається від жаху. Він плутається в словах, розповідає про спалах, про неконтрольовану агресію, про пораненого солдата. Я слухаю уважно, киваю, а тоді перевожу погляд на Арію.

Вона стоїть бліда, розгублена, з руками, що ще тремтять від залишків магії. Саме так і має виглядати винна.

Я піднімаю руку — і цього жесту достатньо.

— Схопити її! — наказую холодно. — Леді Евеліна Арія Валмор офіційно визнана небезпечною для оточуючих. Затримати негайно і кинути в темницю до з’ясування обставин.

Гвардійці не вагаються. Вони грубо хапають її за руки. Вона не чинить опору — і це лише підсилює картину. Але дорогою до підземель нам перетинає шлях Каель.

Його обличчя темніше за грозову хмару. В очах — лють і підозра.

— Що тут відбувається? — його голос звучить як удар хлиста. — Як ви смієте вести леді Валмор, мов останню злочинницю?

Охорона починає пояснювати, переповідаючи версію про опік. Каель слухає мовчки. Занадто уважно. Потім його погляд ковзає до мене. Холодний. Пронизливий. Його рука лягає на ефес меча.

— Замкніть її в її власних покоях під посиленою вартою, — наказує він. — І затямте: у цій справі має розбиратися лише Альтаїр. Тільки король має право судити доньку герцога.

Я роблю крок уперед. Моє терпіння тоншає.

— Лорде Каель, не лізьте туди, де нічого не тямите, — попереджаю я. Магія починає вібрувати в повітрі. — Мова йде про безпеку жителів палацу.

— Безпеку? — Каель хмикає, і я бачу, як у його очах народжується небезпечна здогадка. — Історія про те, що одна з найкращих цілительок Академії раптово «зривається» і калічить людей, виглядає вкрай неправдоподібно. Я підозрюю саботаж. І я знайду його джерело.

Мене пересмикує від люті. Цей хлопчисько ламає мій ідеальний сценарій.

Я нахиляюся ближче і шиплю йому просто у вухо:

— Якщо ви зірвете подорож короля і його нареченої своїми підозрами, ви погубите Альтаїра. Ви знаєте, як йому потрібна Емілія зараз. Будь-яка звістка про Арію змусить його повернутися і втратити контроль. Ви хочете його смерті?

Каель завмирає. Я бачу, як він бореться з собою, як зважує кожне слово.

— Я мовчатиму, — нарешті каже він. — Але леді Арія буде в своїх покоях. Не в темниці. Під моїм наглядом.

Це компроміс. Тимчасовий.

Гвардійці розвертають Арію. Проходячи повз Каеля, вона ледь чутно шепоче «Дякую». У її очах спалахує проблиск надії — і це дратує мене більше, ніж будь-який виклик.

Я стою й дивлюся їм у спини, відчуваючи, як усередині все кипить. Мій план зірвано. Не зруйновано — але відкладено. Через вірного друга короля. Через людську відданість, яка завжди заважає великим схемам.

Зараз, у цю мить, я готовий власноруч задушити цю дівчину. Вона — як бур’ян, що пробивається крізь камінь. І доки вона дихає, мій король перебуває в смертельній небезпеці.

Але я терплячий.

Амулет усе ще на ній. Він працює. Повільно. Підступно. Він зламає її магію, її довіру до себе, її місце в цьому палаці. Час працює на мене.