Глава 29. Арія

Ранок видається туманним і холодним, ніби сама природа відчуває мою втому. Я стою біля головного входу, спостерігаючи, як лакеї закріплюють останні скрині на кареті. Альтаїр виглядає, як завжди, бездоганно, але в його погляді, який він кидає на мене лише на мить, читається якась приреченість.

Туман клубочиться біля ніг, ковтає колеса, ніби хоче стерти цю мить. Я ловлю себе на дивному бажанні запам’ятати кожну дрібницю — як дзенькотить метал пряжок, як холод кусає пальці, як він не підходить. Не прощається. Ніби відстань між нами тепер офіційна, затверджена мовчазним наказом.

Марта, загорнута в теплу вовняну шаль, уже сидить усередині. Вона їде з ними. Няня знає, що не зможе (і не повинна) повністю заважати їхньому зближенню, але її присутність необхідна для пристойності. Від того, чи зможуть вони з Альтаїром знайти спільну мову, тепер залежить життя Емілії. Якщо вона не полюбить його — вона не витримає обряду.

Ця думка сидить у мені, як кістка в горлі. Я не маю права на ревнощі. Я маю лише обов’язок — мовчазний, важкий, остаточний.

Емілія підходить до мене останньою. На її обличчі вже немає вчорашньої люті, лише тихий смуток.

Вона виглядає дорослішою. Наче щось у ній остаточно стає на місце — або ламається без вороття.

— Аріє, — вона простягає мені маленьку оксамитову коробочку. — Візьми. Це кулон нашої матері. Я хочу, щоб ти носила його, поки мене не буде. Нехай це буде знаком нашого примирення. Пробач мені за вчорашнє.

Моє серце тане. Я обіймаю сестру, відчуваючи величезне полегшення.

Її плечі напружені, але обійми справжні. Я чіпляюся за цю мить, як за доказ, що ще не все втрачено, що між нами ще є щось живе.

— Дякую, Емі. Обіцяю не знімати його. Повертайся швидше.

Я одразу надягаю золотий ланцюжок. Кулон — невеликий прозорий камінь у срібній оправі — лягає на груди, видаючись мені дивно важким і холодним, але я списую це на ранковий мороз. Карета рушає, і я ще довго махаю рукою, поки вона не зникає за поворотом.

Холод не минає. Він ніби просочується глибше, під шкіру, осідає в грудях. Але я не прислухаюся — не зараз.

Заняття з магістром Варнавою тягнуться вічність. Я ніяк не можу зосередитися на теорії потоків, бо камінь на грудях увесь час нагадує про себе дивним поколюванням.

Кожне слово магістра проходить повз. Я раз у раз торкаюся кулона пальцями — і щоразу відсмикую руку, ніби він живий, ніби не хоче, щоб його торкалися.

Після обіду я, як зазвичай, іду до лазарету. Мені потрібно працювати, щоб не думати про те, як зараз Альтаїр допомагає Емілії вийти з карети або що він говорить їй за вечерею.

Тут, серед запаху трав і крові, думки стихають. Тут я потрібна. Тут я знаю, хто я є.

— Леді Аріє, допоможете? — гукає лорд Томас. — У солдата термічна травма, треба зняти запалення.

Я киваю і підходжу до пораненого. Це молодий хлопець, що обпік руку об ковальський горн. Звична справа. Я глибоко вдихаю, заплющую очі й тягнуся до своєї магії, щоб спрямувати її в пошкоджену тканину.

Мить — і світ стихає.

Але щось іде не так.

Замість звичного м’якого тепла я відчуваю, як камінь на моїх грудях раптом стає розпеченим. Магія не тече — вона вибухає в моїх долонях, мов некерована стихія. Я чую різкий тріск енергії.

Це не лікування.

Це напад.

— А-а-а-а! — крик солдата розрізає тишу лазарету.

Я відсахуюся, з жахом дивлячись на свої руки. Замість того, щоб зцілити невеликий опік, моя магія обертається вогнем. На руці хлопця тепер страшна, глибока рана, обвуглена по краях. Повітря наповнюється запахом горілої плоті.

Мене починає нудити. Світ хитається, пливе, але я не падаю — я застигаю.

— Що ви накоїли?! — Томас підбігає до пораненого, відштовхуючи мене ліктем. — Ваша магія… вона стала агресивною! Геть! Відійдіть від нього!

Я стою посеред лазарету, дивлячись на власні долоні, що все ще іскряться темним світлом. Кулон на шиї пульсує червоним, і мені здається, що він висмоктує мої сили, перетворюючи їх на щось потворне, спотворене, чуже. Я хочу пояснити, що не хотіла цього, але слова застрягають у горлі.

Я знову стаю небезпечною. Тепер — по-справжньому.