Глава 28. Альтаїр

Коли я розплющую очі, перше, що бачу, — стеля моїх покоїв. Вона здається занадто яскравою, майже сліпучою. Світло б’є просто в зіниці, і я мимоволі заплющуюся знову. Голова гуде так, ніби в неї вбили розпечений цвях і залишили там, повільно провертаючи.

Тіло важке. Кожен подих віддається тупим болем у грудях, ніби сама магія ще не вирішила, чи дозволити мені жити далі.

Я знову відкриваю очі.

Поруч, на краю крісла, сидить Емілія. Її постать здається крихкою на тлі мого ліжка. Обличчя бліде, губи злегка стиснуті, а в руках вона міцно тримає хустинку, ніби боїться її випустити. Наче це єдине, що не дає їй розсипатися.

Я бачу, що вона втомлена. Її очі червоні, погляд насторожений, сповнений страху, який вона намагається приховати гідністю.

Верховний маг стоїть біля підніжжя ліжка, рівний і нерухомий, мов вирізьблена зі каменю статуя. Його присутність тисне. Він тут не як цілитель — як вирок.

— Ви ледь не знищили крило палацу, Ваша Величносте, — промовляє він безпристрасним голосом. — Ваша магія досягла критичної межі. Маги консиліуму одностайні: весілля та обряд стабілізації потрібно провести негайно. Зволікання означатиме смерть — і вашу, і ваших підданих.

Слова падають важко, одне за одним, як каміння у воду. Без емоцій. Без жалю.

Я стискаю пальці на простирадлі, відчуваючи, як під тканиною напружуються м’язи. Навіть зараз, ослаблений, я відчуваю, як магія ворушиться в мені, реагуючи на загрозу.

Я намагаюся підвестися. Світ одразу пливе, у скронях пульсує, але я не дозволяю собі знову впасти.

— Я розумію.

Мій голос хрипкий, але твердий. Король не має права звучати інакше.

— Але перед обрядом, — продовжує маг, зиркнувши на Емілію, — вам необхідна емоційна синхронізація. Ви з нареченою повинні провести час разом, далеко від палацових пліток. Ми пропонуємо невелику подорож до мисливського будиночку в горах. Тільки ви двоє і мінімум охорони. Ви повинні зблизитися.

Слово зблизитися звучить як наказ, замаскований під пораду.

Я переводжу погляд на Емілію. Вона помічає це одразу. Її плечі ледь напружуються, але вона киває. Спокійно. Покірно. Так, як її вчили з дитинства.

— Я згоден, — відповідаю я.

Хоча всередині все опирається цій думці. Магія погоджується. Серце — ні.

Коли маги виходять, двері за ними зачиняються з тихим, остаточним клацанням. У кімнаті стає надто тихо. Ця тиша не заспокоює — вона оголює.

Емілія кволо мені всміхається. Я бачу в її погляді тінь того самого страху, який був у музичній залі. Тінь, що так і не зникла.

— Еміліє… — я беру її за руку. Її долоня холодна. Не від холоду — від напруги.

— Я хочу вибачитися за те, що сталося в музичній вітальні. Те, що ти побачила… це був миттєвий магічний резонанс. Я не хотів образити тебе чи зрадити твою довіру.

Я кажу правду. Але не всю. Вона сумно всміхається, і в цій посмішці більше зрілості, ніж я очікував побачити.

— Я розумію, Альтаїре. Магія — складна річ. Головне, що ви зараз у безпеці.

Вона говорить ви, хоча ми самі. Говорить так, ніби між нами вже вибудувано невидиму стіну, і вона не має наміру її ламати.

— Все буде добре після весілля. Я обіцяю, ти матимеш все, що забажаєш. І можеш завжди покладатися на мене в усьому. Зараз ми проживаємо складні часи. Але я вдячний за те, що ти поруч. І за твоє розуміння, — намагаюся вкласти в слова теплоту, ніжність. З перших ще більш-менш виходить, а от ніжність моя належить іншій дівчині. І це зовсім не те, чим би я зараз пишався.

— Я розумію. Все добре, Альтаїре. Все буде добре. Вам треба зараз відпочити. В мені, певно, зібрати речі для подорожі, — вона знову кволо всміхається. Я киваю.

Коли Емілія виходить, я залишаюся наодинці з власними думками. Вони важкі, мов мокрий плащ на плечах.

Я наказую покликати Каеля. Мені потрібен не радник. Не маг. Мені потрібен хтось живий. Хтось свій. Друг.

Каель заходить без зайвих церемоній. Він дивиться на мене уважно, ніби зважує — не силу, а стан.

— Як ти вважаєш, я правильно роблю? — запитую я. — Між мною і Емілією — стіна. Жодної іскри. Що, як обряд не спрацює через мою байдужість? Що, як усе повториться?

Каель підходить до вікна. За склом темніють гори — мовчазні, байдужі до людських трагедій.

— У тебе немає виходу, друже. Ти не можеш одружитися з тією, кого обрало твоє серце. Це вб’є вас. Тому єдиний шлях — зробити так, щоб серце обрало ту, хто може тебе врятувати. Тобі важливо зблизитися з Емілією. Справді зблизитися. Постарайся закохати її в себе. І, що важливіше, спробуй закохатися в неї сам. Вона прекрасна, добра, віддана… як у таку, як Емілія, можна не закохатися?

Я помічаю, як його голос здригається на останніх словах.

У його очах з’являються ті самі печальні нотки, які я вже бачив у Арії, коли вона говорила про сестру. Каель дивиться на двері, за якими зникла Емілія, з почуттям, яке неможливо приховати навіть тому, хто все життя звик приховувати себе.

І мене пронизує здогад.

Каель і Арія… вони неймовірно схожі в цю мить. Обоє наділені дивовижною відданістю. Обоє приречені на одну й ту саму долю — зводити коханих людей з іншими заради «благої місії».

Вони приносять свої почуття в жертву моїй короні.

— Ти правий, — промовляю я.

Серце знову стискається, але я не дозволяю цьому зупинити мене.

— Потрібно спробувати.

Я обіцяю собі зробити все можливе, щоб ця подорож змінила мої почуття. Щоб магія знайшла рівновагу. Щоб королівство вистояло.

Але образ дівчини, чия магія закипала від мого поцілунку, все ще стоїть перед моїми очима — яскравий, небезпечний, живий.

І майбутня поїздка в гори здається мені не порятунком, а добровільним засланням.

— Каелю! — кличу ім'я друга, перш ніж він збирається вийти. Він озирається.

— Дякую, — зітхаю я.

— За що? — він дивується.

— За все…

Каель лише тихо киває. Він розуміє. Він все розуміє.