Глава 27. Арія

Повітря в палаці раптом стало густим і гірким на смак. Моя магія під шкірою забилася, як пташка в силок — вона не просто відчула сплеск, вона закричала від болю, який зараз розривав Альтаїра.

Це не звук і не думка — це імпульс, що проходить крізь кістки. Мене скручує навпіл, долоні холонуть, ніби я торкаюся льоду зсередини власного тіла. Його біль ріже мене так само чітко, як мій власний.

Забувши про Марту, про образи Емілії, про власні сльози, я вилетіла з покоїв. Мені було байдуже на пристойність. Я бігла на цей гуркіт, на цей магічний поклик, який тягнув мене сильніше за будь-який закон.

Сукня плутається під ногами, волосся вибивається з зачіски, але я не зупиняюся. Я навіть не думаю — тіло знає дорогу раніше за розум. Кожен поворот коридору відгукується у грудях страхом: встигнути.

Коли я вибігла в головний коридор, моє серце мало не зупинилося. Каель і двоє гвардійців несли Альтаїра. Його голова була безсило відкинута назад, а навколо нього вихорилися темні іскри, що обпікали руки тих, хто його тримав.

Він здається важчим за камінь. Не тілом — силою, що виривається назовні. Повітря навколо нього тріщить, як скло перед вибухом.

— Альтаїре! — мій крик потонув у гуркоті грому, що струсонув стіни.

Я не впізнаю власний голос. У ньому немає гідності, лише жах втрати. Я кидаюся до них, але шлях мені перегороджує Верховний маг. Його очі світяться холодним гнівом.

— Зупиніться, леді Аріє! — гримить він. — Ви вже накоїли достатньо. Це все через вас! Ваша присутність лише підживлює цей хаос. Геть звідси!

Його слова б’ють точніше за будь-яке закляття. Вони болючі, але я не відступаю.

— Йому потрібна допомога! Я цілителька! — я намагалася прорватися крізь його магічний щит, але він був непохитним.

Щит холодний, як крига, і безжальний. Він не пускає не тільки тіло — він відштовхує саму ідею близькості.

— Ви — причина хвороби, а не ліки, — відрізав маг.

Слова врізаються глибоко. Я майже вірю йому.

— Можливо, музика? — раптом лунає тремтячий, але чіткий голос за моєю спиною.

Я обертаюся. Емілія стоїть там, бліда, але зібрана. Вона дивиться на Верховного мага з благанням.

Її плечі напружені, але спина рівна. Вона боїться — і все ж робить крок уперед.

— Минулого разу її гра заспокоїла ураган Альтаїра. Якщо вона гратиме зараз, поки ви тримаєте коло стабілізації, це може спрацювати. Магія музики діє інакше, ніж наша, — лунає голос Каеля, найкращого друга короля.

У повітрі зависає тиша — напружена, зламано-очікувальна. Маги, що вже почали збиратися біля покоїв короля, шепочуться.

— Вони праві, — кидає один із сивочолих старців. — Резонанс музики допоможе заземлити надлишок енергії, поки ми стримуємо ядро.

Я стискаю пальці, боячись дихнути. Це — шанс. Єдиний.

Верховний маг скрипить зубами. Він ненавидить програвати, це помітно. Але зараз на кону було життя короля і цілісність палацу.

— Грай, — кидає він мені, наче кістку собаці. — Але не наближайся до нього.

Я не відповідаю. Я вже рухаюся.

Сідаю за інструмент, що стояв у вітальні перед спальнею короля. Мої пальці тремтять, але як тільки я торкаюся клавіш, усе зникає. Я закриваю очі і починаю грати ту саму різдвяну арію, яку ми грали разом. Я вкладаю в кожну ноту своє каяття, свою любов і ту ніжність, яку не маю права висловити словами.

Музика народжується не з пальців — з грудей. Кожна нота — це шепіт: живи. Кожен акорд — це прохання, яке я не наважуюся вимовити вголос.

Маги навколо ліжка Альтаїра вигукують закляття, їхні палиці світяться сліпучим світлом, вгамовуючи бурю. А моя музика... вона, мов той міст, по якому його душа може повернутися назад.

Я відчуваю, як темрява відступає. Як його біль стихає, відповідаючи мелодії.

Поступово гуркіт за вікном зникає. Гроза вщух так само раптово, як і почалася. Чорні іскри навколо короля теж згасають.

Повітря стає легшим. Палац зітхає.

Альтаїр повільно, з важким стогоном, відчиняє очі. Світ навколо мене знову стає кольоровим. Живий. Він живий! Я мимоволі підхоплююся з місця, на моєму обличчі розквітає щаслива посмішка, а в очах стоять сльози полегшення. Сміливо роблю крок до дверей його спальні, прагнучи побачити його погляд, переконатися...

— Досить, — крижаний голос Верховного мага зупиняє мене на півкроку.

Він виходить з покоїв, зачиняючи за собою двері так, щоб я більше не бачила Альтаїра.

— Король прийшов до тями. Ваша місія виконана, леді Аріє. Тепер у вашій присутності немає жодної необхідності. Йдіть до себе і чекайте на розпорядження. Далі ним опікуватиметься його офіційна наречена.

Кожне слово — як замок, що клацає.

Емілія мовчки проходить повз мене всередину, навіть не глянувши в мій бік. Я залишаюся стояти в порожній вітальні, дивлячись на зачинені двері. Музика закінчилася. Почалася реальність, у якій я знову була лише інструментом, який використали і відклали вбік.