Глава 26. Верховний маг

Мій обов'язок — не бути милосердним. Мій обов'язок — бути щитом. Клятва, яку я склав багато років тому, зобов’язує мене захищати короля навіть від нього самого, навіть від його власного серця.

Я повторюю ці слова подумки щоразу, коли сумнів намагається прорости всередині. Милосердя — розкіш, якої я не маю. Воно руйнує імперії швидше, ніж війна. Я — не людина. Я — запобіжник.

Я бачив той поцілунок у музичній вітальні. Кожен порух, кожне сплетіння їхніх магій. Це не було просто захоплення — це була катастрофа в зародку. Альтаїр втрачає контроль. Дівчина з вогнем у крові та кригою в очах веде його до прірви, і я не маю права просто стояти і дивитися.

Я відчуваю це ще до того, як розум називає побачене словами. Магія не бреше. Їхній резонанс б’є по повітрю, як тріснута струна: гармонійний, небезпечний, смертельний. Такі союзи не лікують — вони вибухають. Я вже бачив це раніше. Завжди однаково.

Саме тому я наказав служниці шепнути леді Емілії, що король чекає на неї в залі. Скандал між сестрами був необхідним хірургічним надрізом — болючим, але потрібним, щоб розкрити нарив. Емілія мала побачити правду, щоб стати моїм інструментом.

Я не відчуваю докорів сумління. Хірург не вибачається перед пацієнтом за біль — він ріже, бо інакше настане гангрена. Почуття короля — це хвороба. Арія Валмор — її осередок.

Зараз я знаходжу її в саду. Вона стоїть біля фонтану, тремтячи від образи та холоду. Її ідеальний світ розбився на друзки, і це найкращий момент, щоб запропонувати нову опору.

Ніч огортає її, як волога мантія. Місяць підкреслює її вроджену правильність — рівні плечі, поставу, звичку триматися так, ніби трон уже під ногами. Вона створена для влади. Вона витримає.

— Ви виглядаєте розбитою, леді Еміліє, — мій голос звучить м'яко, заспокійливо, як шелест сухого листя.

Я завжди обираю правильний тон. Не співчуття — підтримку. Не жаль — стабільність.

Вона різко повертається. В її очах — сльози, які вона намагається видати за гордість.

— Чого ви хочете, ваша мудросте?

— Я хочу допомогти вам. Ви — майбутня королева за законом і за логікою магії. Я допоможу вам завоювати серце правителя, яке зараз намагається вкрасти ваша сестра. Але натомість мені знадобиться ваша допомога. Ми маємо усунути Арію.

Я уважно спостерігаю за кожною зміною на її обличчі. Страх. Обурення. Провина. Але не відраза. Це важливо.

Емілія здригається, її обличчя блідне ще дужче.

— Усунути? Я не дозволю нашкодити своїй сестрі! Вона… вона просто дитина, яка не тямить, що робить.

Саме так. Захисна реакція. Очікувана. Врешті це ще раз доводить, що леді Емілія чудово підходить на роль, яку ми для неї обрали. Вона не позбавлена співчуття. З неї буде хороша королева, яка підтримуватиме Альтаїра. Вони стануть монаршою сім’єю, яку всі поважатимуть.

Я дозволяю собі ледь помітну, поблажливу усмішку.

— Нашкодити? О ні. Ми просто проженемо її з палацу. Ми зробимо так, щоб вона нарешті поїхала до своєї Академії, далеко звідси, де її магія не буде резонувати з магією короля. Вона отримає свою свободу, а ви — свого чоловіка. Хіба це не найкращий вихід для всіх?

Я говорю повільно, вкладаючи в кожне слово логіку, а не емоцію. Я даю їй виправдання — і вона хапається за нього, як потопельник за дошку.

Я брешу. Брехня — це лише інший вид магії. Для Арії Валмор у мене немає квитка до Академії. Тільки смертна кара, оформлена як нещасний випадок під час магічного викиду, зможе назавжди розірвати цей вузол і дати Альтаїру шанс на спокійне правління. Але Емілії не потрібно знати про ціну стабільності.

Я вже прорахував усе. Місце. Час. Свідків. Навіть форму жалоби. Королівство виживе. Завжди виживає.

— Добре, — нарешті шепоче вона, стискаючи кулаки. — Якщо це заради її безпеки та мого майбутнього… я допоможу.

У той самий момент, коли вона вимовляє ці слова, небо над палацом розривається. Страшний удар грому змушує птахів з криком злетіти з дерев. Повітря стає наелектризованим, важким, як ртуть.

Моє тіло реагує раніше за думку. Амулети нагріваються, символи на мантії тремтять, ніби живі.

Я відчуваю це миттєво. Резонанс. Сплеск. Потік темної енергії, такий потужний, що мої власні амулети на зап'ястях починають пекти шкіру.

— Зірвався, — видихаю я, забувши про Емілію.

Усі розрахунки зсуваються. Часу майже не залишилось.

Альтаїр не витримав. Його магія, підживлена емоційним хаосом, вирвалася на волю. Якщо я не встигну приборкати її зараз, палац перетвориться на руїни до світанку. Не чекаючи ні секунди, я розгортаю поли своєї мантії і майже біжу в бік королівських покоїв, де сама смерть зараз дихає в обличчя моєму королю.