Глава 25. Альтаїр

Коридори палацу здаються мені затісними. Вони тиснуть, стискаються навколо, мов кам’яна пастка. Кожен крок відгукується важким ударом пульсу в скронях. Я відчуваю власне серцебиття надто чітко — так, ніби воно хоче вирватися з грудей.

Я маю це виправити. Маю знайти Емілію, пояснити… що саме?

Думки плутаються. Слова, які я готую, розсипаються ще до того, як набувають форми. Сказати, що це був хвилинний порив? Що це нічого не значило? Брехня. Чиста, холодна, королівська брехня. Але ця брехня — єдине, що може врятувати нас усіх від хаосу.

Я підходжу до покоїв Емілії, але за крок до дверей завмираю.

Голоси.

Вони звучать приглушено, але я впізнаю цей тембр серед тисячі інших. Арія.

Моє ім’я на її вустах я впізнаю навіть тоді, коли вона його не вимовляє.

— …Марто, навіть, якби я хотіла ризикнути всім… — її голос зривається, він сповнений такого болю, що в мене перехоплює подих. — Навіть якби я була готова стати зрадницею для сестри… це неможливо! Тепер, коли в мені прокинулася магія, я не «посудина». Ми просто спалимо один одного! Моя доля — зводити сестру і чоловіка, якого я люблю. За що мені така кара?

Я машинально кладу руку на кам’яну стіну. Холод не відчувається. Всередині занадто гаряче. Серце робить такий потужний поштовх, що мені здається, ніби ребра зараз тріснуть. “Чоловіка, якого я люблю”. Вона сказала це про мене. Почуття, які я тримав під замком, які вважав своєю особистою, проклятою таємницею, виявляються взаємними. І це відкриття не приносить полегшення — лише множить біль.

— Емілія ж навіть не любить його! — продовжує вона крізь схлипи. — Вона хоче влади, хоче бути королевою… А він для неї лише крижана статуя.

Я стою, притиснувшись плечем до холодної стіни, і заплющую очі. Кожне її слово — правда. Жорстока. Кришталево чиста.

Тільки Арія відчуває мене. Тільки вона бачить людину за короною, за наказами, за мовчанням. І тільки вона — тепер я це розумію остаточно — змогла б справді прийняти мій дар, якби не її власна магія.

Її магія.

Я відчуваю її навіть крізь камінь і двері — тонке, небезпечне тремтіння, що резонує з моєю силою, немов струна, налаштована на загибель.

Це не вигадка. Не страх. Це реальна перешкода, значно страшніша за моє королівське слово. Слово можна порушити і заплатити ціну магією, можливо, роками життя. І я пішов би на це. Але закони природи не обманути: два джерела сили в одному союзі створять аннігіляцію.

Катастрофу.

Мені хочеться вибити ці двері. Увірватися всередину. Схопити її в обійми. Прокричати, що мені байдуже на світ, на корону, на обіцянки.

Що мені потрібна лише вона. Але я не можу. Якщо я оберу її — я вб’ю її. Моя сила, зустрівши опір її магії, знищить нас обох. Я бачив такі союзи. Я знаю, чим вони закінчуються. Я не маю права навіть мріяти. Заради її життя я мушу залишити її в цій золотій клітці самотності. Навіть якщо це означає приректи себе на таку ж.

Я різко розвертаюся і майже біжу геть. Кроки звучать глухо, ніби я рухаюся крізь воду. Всередині мене починає закипати океан розпеченої сталі. Моя магія, підживлена цим розпачем, виривається з-під контролю.

Я відчуваю це миттєво — як спалах у крові, як тріщину в самому повітрі.

Над палацом, що ще хвилину тому був залитий місячним світлом, раптово розривається небо. Грім ударяє так сильно, що здригаються фундаменти. Вітер зриває прапори з башт, а блискавки починають бити в шпилі, наче розлючені змії, підкоряючись моєму гніву.

Я ледь доходжу до дверей власних покоїв. Світ перед очима починає пливти. Кольори зникають, контури розмиваються. Повітря стає занадто густим — я ніби вдихаю розпечений метал. Воно обпікає легені.

Темрява накочується чорною хвилею.

Я відчуваю, як моя власна сила випалює залишки моєї свідомості — не ворог, не прокляття, а я сам.

Я падаю на коліна прямо в коридорі, не в силах зробити останній крок. Камінь боляче б’є по ногах, але біль уже не має значення.

Останнє, що я бачу перед тим, як остаточно зануритися в небуття — це спалах блискавки, що на мить осяює порожній коридор. Коридор, у якому немає тієї, кого я так відчайдушно прагну врятувати.