Глава 24. Арія

Я біжу коридорами, ледь не плутаючись у власній спідниці. Серце калатає десь у горлі, а на губах усе ще пашіє відлуння його поцілунку — солодке і водночас отруйне.

Кожен крок віддається в тілі пульсом. Я не думаю — я рятуюся. Від себе, від того, що сталося, від того, що може зруйнувати нас усіх.

— Еміліє! Почекай! — я вриваюся до її покоїв без стуку.

Сестра стоїть біля вікна, обхопивши себе руками, ніби намагається не розсипатися на шматки. Її плечі напружені, спина пряма, але ця постава — лише крихка броня. Вона різко розвертається, і я бачу її обличчя — червоні плями на щоках і очі, повні неприхованої люті та образи.

— Що ти тут робиш? Прийшла похизуватися? — її голос дрижить.

Ці слова болять сильніше, ніж будь-яке звинувачення. Вони ранять, бо я знаю: вона має право на цей біль.

— Ні! Емі, це не те, що ти подумала! — я роблю крок вперед, гарячково підбираючи слова.

Мова заплітається. Я відчуваю, як правда тисне зсередини, прагне вирватися, але я душу її. Бо правда зараз — це ніж.

Я не можу сказати їй все, як є. Не можу зізнатися, що моя магія співає поряд із ним, а серце рветься з грудей від кожного його погляду. Це вб’є її остаточно. Треба вигадати щось... щось логічне.

— Це була випадковість, — вигукую я. — Альтаїр... він просто хотів перевірити нашу магічну сумісність! Ти ж знаєш, він боїться нашкодити тобі. Він хотів переконатися у своєму виборі, порівняти відчуття... Напевно, він і тебе так само цілував, просто шукав різницю...

Я чую, як мій голос звучить фальшиво, але зупинитися вже не можу.

— Що? — Емілія раптом вигукує це так голосно, що я здригаюся. — Цілував мене? Аріє, ти хоч розумієш, що ти верзеш?

Вона підходить впритул. Я відчуваю її подих, бачу, як тремтять її губи.

— За весь цей час він жодного разу не торкнувся мене більше, ніж за руку! Жодної ніжності! Жодного слова, яке не стосувалося б протоколу чи безпеки! А з тобою... — вона задихається від сліз. — З тобою він справжній. З тобою його магія не реве, а затихає.

Ці слова падають між нами, як уламки скла. Я не можу їх заперечити. Бо вони правдиві.

— Емі...

— Геть! — вона вказує на двері. — Йди геть, Аріє! Я не хочу тебе бачити. Я хочу побути одна. Мені треба вийти... в сад... куди завгодно, аби не бачити твого жалю!

Вона вибігає з кімнати першою, ледь не збиваючи з ніг Марту, яка саме стоїть у дверях. Я залишаюся стояти посеред розкішної спальні, відчуваючи себе останньою людиною у світі.

Палац навколо здається надто великим, надто холодним.

— Ти збрехала їй, дитино, — тихо промовляє Марта, підходячи до мене. — Я бачила вас і раніше. І я бачу тебе зараз. Між тобою і королем є те, чого не купиш за всі скарби королівства.

Її голос не докоряє. Він просто констатує.

Я не витримую. Сльози, які я стримую, нарешті прориваються. Я падаю в обійми няні, схлипуючи так сильно, що аж задихаюся.

— Марто, навіть якби я хотіла ризикнути всім... навіть якби я була готова стати зрадницею для сестри... це неможливо! — кричу я їй у плече. — Тепер, коли я магиня, я не «посудина». Я не зможу врятувати його, ми просто спалимо один одного! Моя доля — намагатися зблизити сестру і чоловіка, якого я люблю. За що мені така кара? Чому саме я?

Ці слова виходять із мене разом із болем, якого забагато для одного серця. Сама здивована, як легко промовляю зізнання, яке раніше і в думках навіть не звучало. І від того ще більше болить. Бо я не зможу забрати ці слова назад і вдати, наче ніколи їх не казала.

— Бідна моя дівчинка… — зітхає жінка, пригортаючи мене до себе.

Я піднімаю заплакане обличчя до Марти.

— Емілія ж навіть не любить його! Вона хоче влади, хоче бути королевою, хоче цього блиску... А він для неї лише крижана статуя.

Марта важко зітхає і починає гладити мене по волоссю, як колись у дитинстві. Її рухи повільні, заспокійливі.

— Ох, Аріє... З Емілією все простіше. Вона — як гнучка лоза. Вона скориться своїй долі, прийме титул і навчиться жити в цьому золоті. Вона не шукає вогню, вона шукає спокою. А ти... ти сама є цим вогнем. І тому тобі найболючіше.

Я заплющую очі, відчуваючи, як серце повільно перетворюється на попіл. Усередині — порожнеча й рішучість, що народжується з болю.

Мені доведеться відштовхнути його. Знову і знову. Заради неї. Заради нього. Заради всіх нас.