Глава 23. Альтаїр

Цей поцілунок не є просто дотиком губ. Це тектонічний зсув у самому моєму існуванні. Коли я відчуваю її відповідь, моя магія, яка роками випалює мене зсередини, раптом стихає, перетворюючись на покірне, тепле море. Це абсолютний кайф — відчуття єдності, якого я не знав ніколи раніше. Її ніжність змішується з моєю силою, створюючи ідеальний резонанс. У цю мить я не король-монстр, я просто людина, яка нарешті знаходить свою половину.

Світ зникає. Палац, корона, пророцтва — усе розчиняється, лишається тільки вона і це дивне, правильне тепло, яке вперше не хоче вирватися назовні, не прагне знищити.

Раптом тишу розриває короткий скрик.

Я різко відсторонююся, відчуваючи, як магія всередині обурено гарчить на порушника. У дверях зали стоїть Емілія. Її обличчя біліше за мереживну сукню, очі розширені від жаху та болю. Вона охкає, притискаючи долоню до рота, і, не вимовивши ні слова, розвертається й вибігає геть.

Усе, що щойно було теплим, миттєво холоне. Реальність падає на мене, мов крижана брила.

Арія відскакує від мене, ніби я розпечене залізо. Її дихання уривчасте, а в очах читається справжній розпач.

— Ти... ти що, не підеш за нею? — вигукує вона, відступаючи до вікна. — Це ж твоя наречена, Альтаїре!

Я насуплююся, відчуваючи, як важкість обов’язку знову опускається на плечі, знайомо й невблаганно.

— Ти теж моя наречена, — кидаю я, хоча знаю, наскільки хиткий і небезпечний цей аргумент.

— Це помилка! — Арія майже кричить, її голос тремтить. — Ти дав слово! Королівське слово нерушиме, ти сам це сказав у кареті! Ти обіцяв не одружуватися зі мною. Крім того, навіть якби не воно… — її голос тремтить дедалі сильніше. Вона вперше дивиться мені просто в очі, — ти не можеш обрати мене. Ти це знаєш. В мені прокинулася магія. Я більше не «чиста посудина» для твоєї сили, я не зможу прийняти її, не згорівши сама! Ми знищимо один одного. Ми не можемо бути разом, Альтаїре. Це смерть для обох.

Кожне її слово б’є точно в ціль. Я відчуваю, як моя магія реагує — напружується, стискається, визнаючи правду.

Вона робить паузу, намагаючись опанувати себе, і її погляд стає крижаним.

— Надалі... тримай себе в руках, Ваша Величносте. Не наближайся до мене більше, ніж того вимагає музика. І, будь ласка, прояви увагу до своєї справжньої нареченої. Так потрібно.

Вона розвертається і біжить слідом за сестрою, залишаючи мене в гнітючій порожнечі зали. Тиша повертається, але тепер вона не заспокоює — вона ріже.

Я важко зітхаю, притискаючи пальці до скронь. Вона права. Кожне її слово логічне й законне. Але серце… серце відмовляється слухати логіку. Я розумію, що безповоротно закохуюся в неї. Не в ідеальну, спокійну Емілію, яка була б чудовою королевою, а в цю зухвалу, талановиту дівчину з крижаною магією в крові.

Це ставить під загрозу все: мою клятву, стабільність королівства, саме життя Емілії.

Двері знову відчиняються. Я на мить сподіваюся побачити Арію — це безглуздо, але надія вперта. Та входить Каель. Мій друг і єдиний, хто знає справжню ціну моєї корони.

— Чому сестри Валмор одна за одною вибігають звідси зі сльозами на очах? — запитує він, підходячи ближче. — Альтаїре, що ти знову накоїв?

Я коротко розповідаю йому про поцілунок і про те, що стається після. Каель слухає мовчки, а потім скрутно хитає головою. Його обличчя стає надзвичайно серйозним.

— Ти божеволієш, друже, — тихо каже він. — Ти повинен обірвати будь-які причини бачити Арію. Жодних прогулянок, жодних вечерь тет-а-тет, жодних дуетів. Тільки ті моменти, коли її музика — це єдиний спосіб втримати твою тьму.

Його слова болючі, але чесні. Він кладе руку мені на плече і стискає його.

— Зрозумій: якщо ти не зупинишся зараз, ти загинеш. І ти не просто підеш сам. Ти забереш із собою Емілію, Арію і всю столицю. Твої чари розірвуть цей палац на шматки, якщо ти дозволиш своїм почуттям до іншої жінки зруйнувати магічний баланс шлюбу, який нас чекає. Це питання життя і смерті тисяч людей.

Я заплющую очі. Образ Арії, її теплий поцілунок і золоте сяйво її магії все ще стоять переді мною, живі й небезпечні.

Але Каель має рацію.

Я король. А королі не мають права на кохання, якщо воно несе смерть.

— Я згоден, — вимовляю я, і кожне слово схоже на ковток отрути. — Я більше не шукатиму зустрічей з нею. Буде тільки музика. Тільки обов’язок.

Я знаю, що обманюю навіть себе. Бо десь глибоко всередині я вже відчуваю: стримати цю бурю буде складніше, ніж будь-який магічний викид.