Глава 21. Альтаїр

Вечеря перетворюється на вишукане катування. Світло свічок відбивається у кришталі, на столі — найкращі страви, але повітря в залі таке напружене, що, здається, торкнися його — і посипляться іскри.

Я звик до політичних бенкетів. До фальшивих усмішок, компліментів, за якими ховаються ножі. Але сьогодні це інше. Сьогодні я сам — причина напруги. Моє серце вперто б’ється не в такт королівському етикету.

Емілія сидить праворуч від мене. Вона справжня майстриня світської бесіди: її голос звучить як солодкий струмок, вона розповідає про нові сорти троянд у саду та про колір тканин для майбутніх гардин. Її пальці час від часу легким, майже невагомим жестом торкаються мого передпліччя. Це жест власності, який вона демонструє дуже впевнено.

Вона робить усе правильно. Саме так, як має поводитися майбутня королева. І саме це чомусь дратує мене найбільше. Я відчуваю її дотик, але не відповідаю. Моя магія мовчить поруч із нею — спокійна, байдужа.

Але мій погляд постійно повертається до Арії.

Це відбувається всупереч волі. Я ловлю себе на цьому знову і знову, ніби хтось повертає мою голову силоміць. Наче між нами натягнута тонка, невидима нитка, яка не дозволяє мені забути про її присутність.

Вона сидить навпроти, бліда й мовчазна. Її срібна ложка ледь торкається страви. Вона не піднімає очей, і я бачу, як темні тіні залягли під її віями. Це не просто втома від навчання. Це розчарування, яке я відчуваю шкірою.

Моя магія реагує на неї так само чітко, як на загрозу. Вона напружується, ніби хоче вирватися назовні й змести всі перешкоди між нами. Я стискаю пальці під столом, примушуючи себе сидіти спокійно.

— Аріє, — я перериваю чергову історію Емілії про вишивку. — Що сталося? Ти за весь вечір не з’їла жодного шматочка.

Я знаю, що порушую правила. Я не мав звертатися до неї так публічно. Але мовчання стає нестерпним.

Вона здригається, ніби я вивів її з глибоких думок.

— Нічого, Ваша Величносте. Усе гаразд.

Брехня. Тиха, ввічлива, але брехня. І від цього мені стає холодно.

— Їй сьогодні відмовили в лазареті, — раптом солодким голосом вставляє Емілія, обережно розрізаючи персик. — Бідна Арія так засмутилася. Я казала їй, що, можливо, ще зарано думати про хворих, коли теорія ще не засвоєна.

Її тон ідеальний. Співчутливий. Майже сестринський. Але я чую інше — тонкий тріск ревнощів під шовком слів.

Я переводжу погляд на Арію. Її щелепи стиснуті.

— Це правда? Тобі не дозволили практикуватися?

— Так, — коротко відповідає вона, нарешті дивлячись мені в очі. У цьому погляді — виклик і біль.

Цей погляд б’є точніше за будь-яке звинувачення.

— Чому ти не прийшла до мене? — мій голос звучить суворіше, ніж я планував. — Ти знаєш, що я б вирішив це питання одним словом.

Я справді не розумію. І це лякає мене більше, ніж її мовчання.

Арія кидає швидкий, майже миттєвий погляд на Емілію, яка в цей момент дуже зацікавлено вивчає свій келих.

— Я не хотіла вас турбувати, — відкарбовує вона кожне слово. — У вас зараз багато інших справ. Весілля, державні угоди... Підготовка до торжества забирає стільки часу, що мої дрібні проблеми не варті вашої уваги.

Кожне слово — як лезо. Вона не дорікає. Вона констатує. І від цього стає ще гірше.

Я хмурнішаю. Вона виставила між нами стіну з моїх власних зобов’язань. «Весілля». Це слово звучить між нами як вирок.

— Твоє навчання — не дрібна проблема, — я повертаюся до лакея, що стоїть за спиною. — Передай лорду Томасу мій наказ: леді Арія має повний і безперешкодний доступ до лазарету в будь-який час. Вона підпорядковується лише мені.

Це не просто рішення. Це виклик системі, яку я сам же й вибудував.

Обличчя Арії миттєво змінюється. Вона спалахує зсередини тим самим світлом, яке я бачив в академії. Вона різко підхоплюється з місця, робить крок до мене — я бачу, що вона хоче підбігти, схопити мене за руки, можливо, знову обійняти, як тоді...

І в цю мить я теж роблю ледь помітний рух назустріч. Король зникає. Залишається лише чоловік.

Але вона зупиняється. Вона відчуває на собі пильний, крижаний погляд Емілії.

Арія завмирає, повільно опускає руки і лише низько схиляє голову.

— Дякую, ваша величносте. Це... це дуже важливо для мене.

Формально. Безпечно. Болісно.

Я дивлюся на них обох. Емілія — моя офіційна наречена, вона поводиться бездоганно, вона має право ревнувати. Але я ловлю себе на думці, яка межує зі зрадою: за цим столом зараз зайва саме вона.

І це усвідомлення лякає мене більше за будь-яке пророцтво.

Після вечері я викликаю Верховного мага до свого кабінету. Він входить безшумно, мов тінь.

— Я чув про ваш наказ щодо лазарету, сір, — починає він без вступу. — Це необачно. Вона не стабільна. Що як її магія знову вийде з-під контролю? 

— Не втручайся в її справи, — відрізаю я, підходячи до вікна. Моя магія всередині глухо гарчить. — Вона не інструмент. Вона цілителька.

Я бачу віддзеркалення свого обличчя у склі — втомлене, напружене, зовсім не тріумфальне.

— Вона — частина вашого виживання, Альтаїре… Звісно, допоки тримає себе в руках, — маг не відступає. — Я б порадив вам зосередитися на старшій маркізі Емілії. Вона стабільна, вона готова до обряду, вона ідеально підходить на роль вашої дружини. Весілля слід провести якомога швидше. Не шукайте в леді Арії того, чого там не має бути. Вона лише заважає вам прийняти неминуче. 

Його слова холодні, як камінь. Логічні. Безжальні.

Я не відповідаю. Я дивлюся на вогні лазарету, де зараз, напевно, Арія вже схилилася над кимось, і відчуваю, що «неминуче» — це зовсім не те весілля, про яке він каже. А щось значно страшніше. І значно важливіше.