Глава 20. Арія

Ранок починається не з кави, а з суворого стукоту в двері. Король дотримав слова: моє «ув'язнення» тепер має розклад.

Стук повторюється рівно тричі — без поспіху, без вибачень. У палаці навіть ранок звучить, як наказ. Повітря свіже, але важке, і я ловлю себе на думці, що за ці кілька днів почала розрізняти кроки в коридорі так само добре, як колись голоси в рідному домі.

Перші три дні пролітають як у тумані. До палацу приїздять найкращі вчителі з Академії. Професор Гійом, суворий чоловік у накрахмаленому комірці, змушує мене до мозолів на пальцях конспектувати властивості ефірних масел. Магістр Варнава вчить мене відчувати потік енергії, не заморожуючи при цьому чорнильниці.

Між лекціями я майже не встигаю дихати. Чай холоне на столі, чорнило висихає на пері, а пальці болять так, що вночі я не можу стиснути їх у кулак. Усе відбувається надто швидко — ніби хтось боїться, що я передумаю, що мій дар зникне, якщо дати мені перепочинок.

Я вчуся до нестями. Мені здається, що якщо я стану найкращою, якщо я опаную цей дар, то зможу довести Альтаїру — і собі теж, — що я тут не просто «запасна наречена». Я хочу бути цілителькою. Справжньою.

У моменти втоми я ловлю себе на тому, що думаю не про формули чи схеми, а про його погляд — уважний, насторожений, ніби він постійно чекає, що я зламаюся. Я не хочу бути його проблемою. Я хочу бути рішенням.

Сьогодні, після шести годин теорії, я не витримую. Мені мало книг. Моя магія під шкірою свербить, вона прагне дії, вона хоче допомагати.

У грудях накопичується тиск, як перед грозою. Я ловлю себе на тому, що пальці мимоволі шукають ритм — не музичний, а внутрішній, цілительський. Теорія без практики перетворюється на тортури.

Я накидаю на плечі простий плащ і практично біжу в західне крило палацу, де розташований королівський лазарет. Там завжди є робота: поранені гвардійці, хворі слуги, випадкові травми.

Мені здається, що якщо я просто увійду туди — світ стане на місце. Там не питають, хто ти за походженням. Там важить лише біль і здатність його полегшити.

Запах полину та спирту зустрічає мене ще в коридорі. Я вдихаю його з полегшенням — це мій світ. Я підходжу до головного цілителя, лорда Томаса, який саме перев’язує руку молодому солдату.

Його рухи точні, знайомі, заспокійливі. Я дивлюся, як бинт лягає рівно, і відчуваю майже фізичну потребу втрутитися, допомогти, завершити.

— Лорде Томасе, я прийшла на практику, — кажу я з надією в голосі. — Я можу допомогти зі стерилізацією чи… чи спробувати затягнути невеликі рани? Мій іспит в Академії підтвердив, що я маю хист.

Томас піднімає на мене втомлені очі, і в них я бачу не радість від допомоги, а справжній переляк. Він випускає бинт із рук.

Цей погляд б’є болючіше за відмову. Так дивляться на того, хто може накликати біду.

— Леді Аріє… — він витирає руки об фартух і відступає на крок. — Я не можу.

— Чому? Я вчуся, я знаю теорію!

— Нам суворо заборонено допускати вас до хворих, — каже він пошепки, озираючись на двері. — Є прямий наказ. Без особистого дозволу Його Величності або Верховного мага ви не маєте права навіть торкатися пацієнтів.

Серце боляче стискається.

Я відчуваю себе так, ніби мене виштовхнули зі світу, який щойно почав приймати.

— Чий наказ? Верховного мага, так? — здогадуюся я і нервово стискаю кулаки. Томас мовчить, отже, це правда.

— Але я цілителька! Моя магія створена для того, щоб лікувати!

— Ваша магія, леді, зараз вважається державною власністю, — звучить холодний голос за моєю спиною.

Я різко розвертаюсь. У дверях стоїть помічник Верховного мага, молодий хлопець з обличчям, що не виражає жодної емоції.

Він навіть не дивиться на пацієнтів. Його погляд спрямований лише на мене — як на річ, що вийшла за межі дозволеного.

— Будь-яке використання вашого дару має бути зафіксоване і дозволене. Ви не можете розкидатися енергією на гвардійців, коли вона може знадобитися королю. Повертайтеся до своїх покоїв.

Я стою посеред лазарету, відчуваючи, як очі печуть від прихованих сліз. Гвардієць, якому перев’язували руку, дивиться на мене з сумішшю жалю та цікавості. Для них я — цінний артефакт під замком, а не людина.

Я опускаю руки, бо розумію: ще слово — і мене просто виведуть.

Я повільно йду геть. Кожен крок по мармуровій підлозі відлунює пусткою. Навіщо мені цей дар? Навіщо мені знання, якщо я не можу ними полегшити чийсь біль?

Магія під шкірою стискається, мов образа. Вона не хоче повертатися в клітку.

Альтаїр каже, що захищає мене, але насправді він просто повісив на моє серце ще один замок. Я сідаю на підвіконня у віддаленому коридорі й дивлюся на сад, де знову згущаються сутінки. Я відчуваю себе пташкою, якій подарували найкращі крила у світі, але при цьому зашили очі.