Глава 19. Альтаїр

Магія — це не просто сила, це постійний гул у моїй крові. Сьогодні цей гул перетворюється на гострий, пронизливий свист, від якого зводить щелепи. Я сиджу у своєму кабінеті, намагаючись зосередитися на звітах про стан кордонів, але моє єство налаштоване на іншу частоту. Літери перед очима зливаються, карти втрачають сенс, бо вся увага спрямована всередину — туди, де магія напружено прислухається.

Я знаю цей стан. Це очікування удару.

Раптом повітря в кімнаті здригається. Не різко — ні, ніби сам простір на мить завмирає, а потім видихає крижаний подих. Це не мій викид. Це чиста, холодна хвиля, що прокочується палацом, ніби хтось розбиває крижану брилу в самому серці замку.

Арія.

Ім’я спалахує в свідомості швидше, ніж будь-яка думка. Магія в мені відгукується миттєво — темна, важка, насторожена, як хижак, що відчув загрозу своїй території.

Я підводжуся так різко, що крісло з гуркотом відлітає назад. Звіти падають на підлогу, але я цього не помічаю. Емілія, яка щойно пішла від мене, запевняючи, що вгамувала мій дар своєю присутністю, помиляється. Мене вгамовує не вона. Мене тривожить те, що відбувається за кілька поверхів від мене.

Я вже йду, майже біжу.

Коридори здаються нескінченними. Смолоскипи тремтять, відкидаючи ламкі тіні, і мені здається, що холод тягнеться за мною слідом. Гвардійці біля її дверей витягуються в струнку, їхні обличчя бліді — вони теж відчувають цей холод, цю чужу, неконтрольовану силу. Я не зупиняюся. Я штовхаю двері, не чекаючи оголошення.

У кімнаті панує зима.

Важкі оксамитові штори, меблі, підлога — усе вкрите товстим шаром сріблястого інію, що виблискує у місячному світлі, мов розсипане скло. Повітря ріже легені. Кожен вдих — як ковток крижаного ножа. У самому центрі цього крижаного хаосу стоїть Арія. Вона притискає руки до грудей, її пальці посиніли від холоду, плечі дрібно тремтять, а з кожним подихом у повітря здіймається хмаринка пари.

Вона виглядає так, ніби сама стала частиною цього льоду.

— Я… я не знаю, як це зупинити, — шепоче вона, побачивши мене. Її голос тремтить так сильно, що слова ледь можна розібрати. — Воно просто… вибухнуло. Мені так холодно, Альтаїре.

Вона вперше називає мене по імені без офіціозу. Не «Ваша Величносте». Не «мій королю».

Просто — Альтаїре.

Я відчуваю, як серце пропускає удар, а потім починає битися важче, глухіше.

Я роблю крок до неї, і лід під моїми чоботами з тріском починає танути. Моя магія слухняно тече крізь мої долоні. Я не борюся з її холодом. Я не знищую його. Я просто поглинаю, втягую в себе, зігріваючи простір навколо неї. Стіни «плачуть» талою водою, іній зникає, відступає, повертаючи кімнаті її звичний вигляд.

Коли я опиняюся зовсім поруч, Арія полегшено зітхає і ледь не падає. Її коліна підкошуються. Я встигаю підхопити її за лікті. Вона крижана — не метафорично, а насправді.

— Дихай, — наказую я тихо, але в голосі звучить не наказ, а прохання. — Усе минуло.

Я тримаю її, поки її дихання поступово вирівнюється. Вона стоїть у моїх руках — маленька, тендітна, надто легка для тієї сили, що прокинулася в ній. Я відчуваю, як її магія поступово влягається, ховаючись глибоко всередині, ще насторожена, ще жива.

— Чому стався виплеск, Аріє? — питаю я, не випускаючи її рук. — Така сила не прокидається сама по собі. Вона реагує на те, що ти відчуваєш. Що сталося?

Я бачу, як вона на мить вагається. Її погляд ковзає до дверей, ніби вона очікує, що хтось ще може увійти, потім вона опускає очі, розглядаючи ґудзики на моєму каптані, наче в них прихована відповідь.

— Просто… забагато подій за один день, — вимовляє вона занадто швидко. — Іспит, переїзд, розмова з Мартою… Я перевтомилася, от і все. Мабуть, мені просто наснився кошмар.

Вона бреше.

Бреше невміло, по-дитячому. І її магія видає її — вона колюче смикається під моїми пальцями, реагуючи на внутрішній дисонанс. Я знаю, що це не кошмар. У її очах застиг не сонний жах, а живий біль і образа. Хтось змушує її відчути себе непотрібною. Хтось налякав її настільки, що вона вибухнула холодом.

Я міг би натиснути.

Міг би змусити її сказати правду — як король, як сильніший маг.

Але, дивлячись на її бліде обличчя, я лише міцніше стискаю її пальці, зігріваючи їх, ніби цього достатньо, щоб захистити.

— Добре, — відповідаю я, навмисно пом’якшуючи голос. — Нехай буде перевтома. Але якщо цей «кошмар» повернеться — ти прийдеш до мене. Неважливо, котра буде година. Зрозуміла?

Вона повільно киває, нарешті піднімаючи на мене свої великі очі. У них — страх, довіра й запитання, на які я не маю права відповідати.

Я відпускаю її і рушаю до виходу, але кожен крок дається важко. Усередині починає закипати щось темне й липке — мої власні ревнощі, злість, бажання захистити й покарати водночас.

Хто б не змусив її плакати цим крижаним інієм, він пошкодує про це.

.