Глава 17. Альтаїр

Палац сьогодні надто тихий. Тиша не заспокоює — вона тисне, як кам’яна плита на груди.

Це не та тиша, що приходить уночі, коли світ засинає. Це денна, неприродна мовчанка — ніби сам палац затамував подих і боїться зробити зайвий звук. Коридори здаються довшими, кроки — голоснішими, а думки — небезпечнішими.

Я стою біля вікна в малій залі і дивлюся, як сутінки повільно ковтають внутрішній двір. Магія в мені притихла, але це оманливий спокій. Вона просто чекає. Як і я.

Я відчуваю її, як темну воду під тонким льодом. Досить одного необережного руху — і вона прорветься. Сьогодні це вже сталося. І наслідки ще попереду.

— Ти знову похмурий, — каже Каель, вмощуючись у кріслі так вільно, ніби це не королівське крило, а його власний дім. — Якщо так піде далі, слуги почнуть жахатися, щойно ти проходиш коридором.

Його голос звучить легко, майже жартівливо, але я знаю Каеля надто добре, щоб не чути тривоги під цією маскою. Він завжди жартує тоді, коли відчуває небезпеку.

— Нехай, — сухо відповідаю я. — Можливо, це їх убереже.

Я не відводжу погляду від вікна. У дворі вже запалюють ліхтарі, і їхнє світло тремтить, наче боїться темряви так само, як і люди.

Каель фиркає.

— Або навпаки. Люди бояться того, хто мовчить. Особливо якщо він король із темною магією й складним характером.

Я переводжу на нього погляд.

Він сидить розслаблено, але очі уважні, зосереджені. Каель — воїн і дипломат водночас. Він бачить більше, ніж говорить. І сьогодні він бачить занадто багато.

— Ти прийшов мене дратувати чи підтримати?

— Як завжди — і те, й інше, — усміхається він. — Але якщо серйозно… ти сьогодні зробив собі багато ворогів.

— Я роблю їх щодня.

Це не бравада. Це констатація факту. Корона не залишає вибору.

— Ні, — він хитає головою. — Сьогодні — особливих. Магів. А ще… — він робить паузу, уважно дивлячись на мене, — ти зробив одну дівчину центром усього… Чи це виправданий ризик?

Його слова зависають у повітрі. Ім’я не звучить — воно й не потрібне. Воно між нами, важке й очевидне. Я мовчу. Бо якщо почну говорити — скажу зайве. Я й так уже сказав надто багато сьогодні. Своїм захистом. Своїм наказом. Своїм вибором.

Двері відчиняються без стуку.

— Ваша Величносте, — лунає знайомий, м’який голос.

Емілія.

Я обертаюся повільніше, ніж слід було б. Ніби даю собі зайву мить зібратися.

Вона заходить обережно, ніби боїться порушити щось крихке. На ній світла сукня, без зайвої розкоші, волосся зібране просто, але бездоганно. Вона виглядає так, як і має виглядати майбутня королева.

Саме такою її й хоче бачити королівство.

— Я… — вона зупиняється на півслові, помічаючи Каеля. — Перепрошую. Я не знала, що ви не самі.

В її голосі — легка ніяковість, але жодного страху. Вона завжди була сміливою по-своєму. Тихо, правильно, без різких рухів.

— Уже сам, — надто швидко відповідає Каель.

Я встигаю кинути на нього короткий погляд. Він уже підводиться, ніби рішення прийняв за нас обох. Він підходить до мене і, ніби між іншим, шепоче:

— Це чудова ідея. Справді. Проведіть час разом.

У його голосі — щось більше, ніж проста підтримка. Майже надія. Майже прохання. І виходить, навіть не озираючись.

Я дивлюся йому вслід — і вперше помічаю те, що раніше ігнорував. Те, як він дивився на Емілію. Не як на майбутню королеву. Як на жінку.

Це усвідомлення приходить раптово й б’є під дих. Я дивуюся, як не бачив цього раніше. Або не хотів бачити. Моє серце на мить стискається.

Я знаю цей погляд. Я знаю, що означає мовчки бажати те, на що не маєш права.

Каель — вірний. Занадто вірний, щоб дозволити собі зайве. Він ніколи не переступить межу. Але від цього не легше. Бо я знаю, що таке жити поруч із тим, чого не можеш мати.

— Ти хотіла поговорити? — питаю я, повертаючись до Емілії.

— Так, — вона киває і робить кілька кроків уперед. — Ти сьогодні майже не був зі мною. Я подумала… можливо, нам варто провести трохи часу разом. Просто… поспілкуватися.

Вона не дорікає. Не тисне. Вона просить так, як її навчили — спокійно, гідно, без вимог. І вона має рацію. Щоб передача магії пройшла правильно, нам необхідно проводити більше часу разом.

— Звісно, — відповідаю я. — Сідай.

Ми сідаємо навпроти одне одного. Між нами — столик, надто широкий, щоб випадково торкнутися.

Я ловлю себе на думці, що навіть відстань між нами правильна. Вивірена. Безпечна.

— Як ти? — питаю я.

— Добре, — одразу відповідає вона. — Трохи втомлена. День був напружений.

— Так.

Це все, що я можу сказати. І цього достатньо, щоб розмова знову зупинилася.

Пауза.

— Я хвилювалася за тебе, — додає вона після миті тиші. — Ти виглядав… виснаженим.

Вона дивиться уважно, з щирим співчуттям. Їй справді не байдуже. І саме це робить усе ще складнішим.

— Уже краще.

— Це добре, — вона всміхається. — Я рада.

І знову тиша. Правильна. Вихована. Порожня. Вона не напружує, але й не зігріває. Вона просто є.

— Каель сказав, ти добре знаєш історію столиці, — каже вона, намагаючись оживити розмову. Я відповідаю автоматично. Те, що знаю досконало.

Я бачу, як вона слухає — уважно, зосереджено, з тією серйозністю, яку так цінують радники. Вона була б чудовою королевою.

Я називаю. Вона уважно слухає, ставить правильні питання, погоджується, запам’ятовує.

Все… ідеально.

І мені нудно.

Не дратівливо. Не різко. Просто — порожньо. Ніби я читаю добре написаний, але абсолютно чужий текст.

— Ти сьогодні була стривожена, — кажу я. — Через Арію?

Її плечі ледь напружуються. Вона не приховує емоцій, але й не дозволяє їм вирватися назовні. Вона трохи напружується, але киває.

— Так. Я хвилююся за неї. Палац жорстокий до тих, хто вирізняється.

— Я її захищу.

Ці слова звучать твердо. Майже як клятва. І я знаю, що дотримаюся її — чого б це не коштувало.