Глава 16. Арія

Палац зустрів нас розпеченим золотом вечірніх вітражів та важкою, майже відчутною на дотик тишею. Тільки-но двері карети відчинилися, як у дворі почувся поспішний тупіт підборів.

— Аріє! Ваша Величносте! — Емілія вибігла нам назустріч, притримуючи поділ своєї розкішної сукні.

Вона виглядала як ідеальна картина: жодного пасма, що вибилося б із зачіски, але в очах читалася тривога, яку вона не встигла сховати. Вона глянула на короля, потім на мене, намагаючись зчитати, що сталося за ці кілька годин. Альтаїр лише стримано кивнув їй і, не прощаючись зі мною, попрямував до своїх покоїв, залишивши по собі шлейф запаху грози та неспокою.

— Ходімо, швидше, — прошепотіла Емілія, хапаючи мене за руку і тягнучи вглиб коридорів.

Ми ледь встигли зачинитися в моїй новій спальні, як на порозі з’явилася Марта. Наша годувальниця, яка поїхала за нами в палац «наглядати за порядком», зараз нагадувала розлючену квочку. Вона схрестила руки на грудях, і її чепець ледь не підстрибував від обурення.

— Це що за манери, леді Аріє?! — вигукнула вона, навіть не чекаючи, поки я зніму плащ. — Поїхати з королем самій! Без супроводу! Без дуеньї! Ви хоч розумієте, які плітки підуть коридорами?

— Марто, будь ласка, ми просто їздили в академію... — почала я, але вона мене перебила.

— В академію чи на край світу — неважливо! Ви донька герцога Валмора! Ви наречена… — вона на мить запнулася, зиркнувши на Емілію, — сестра майбутньої королеви! Ваша репутація — це не ваша власність, це честь роду! А ви сідаєте в карету до чоловіка, чия магія спалює все живе, і їдете казна-куди. Та якби ваш батько дізнався...

Я втомлено впала в м’яке крісло, дозволяючи собі нарешті видихнути.

— Батько був би щасливий, Марто, — гірко кинула я. — Адже король щойно привселюдно в академії назвав мене своєю нареченою.

У кімнаті запала така тиша, що я почула, як за вікном шурхотить листя. Емілія, яка саме збиралася сісти поруч, так і застигла наполовину. Марта роззявила рота, і весь її запал миттєво зник, поступившись місцем жаху.

— Що ти сказала? — голос Емілії був ледь чутним. — Нареченою? Але ж він дав слово...

— Він сказав це, щоб захистити мою честь перед професорами, — я закрила обличчя руками, відчуваючи, як пальці все ще тремтять від пережитого іспиту. — І тепер я житиму тут, під його наглядом. Він не хоче відпускати мене в академію. Марто, припини на мене так дивитися. Я склала іспит! Я маю право там бути!

Годувальниця нарешті оговталася і підійшла ближче, її гнів змінився на суворе занепокоєння.

— Дитино, ти не розумієш, — вона почала розшнуровувати мій плащ швидкими, нервовими рухами. — Король не просто «назвав» тебе так. У цьому палаці стіни мають вуха. Якщо він сказав це при свідках, він або збирається порушити клятву, або... або він готує для тебе щось набагато небезпечніше за шлюб. Ти — не просто дівчинка з книжкою тепер. Ти — загроза для своєї сестри і мішень для всіх його ворогів.

Я підняла погляд на Емілію. Вона мовчала, але я бачила, як вона міцно стиснула краї своєї спідниці. Її «ідеальний» світ руйнувався, і причиною цьому була я.

— Я не хотіла цього, Емі, — прошепотіла я. — Я просто хотіла вчитися.

— Справа вже не в навчанні, — тихо відповіла сестра, нарешті піднімаючи на мене очі. — Справа в тому, що він дивиться на тебе так, ніби ти — єдине, що тримає його в цьому світі. А я... я для нього лише обов'язок.

— Ти хоч уявляєш, що коїться за цими дверима? — Марта різко засмикнула важкі оксамитові штори, ніби боячись, що навіть нічне небо підслуховує нас. — Поки ви їхали з академії, чутки випередили вашу карету. Весь палац тільки й гуде про те, що «друга донька Валмора прокинулася».

Я завмерла, не встигнувши зняти другу рукавичку.

— Звідки вони могли дізнатися так швидко?

— Слуги, Аріє! — вигукнула Марта, сплеснувши руками. — Конюхи, що бачили іскри біля карети, гвардійці, які відчули твій викид у залі, коли ти грала… Кажуть, після вашого від’їзду в музичній вітальні квіти розквітли за лічені хвилини, а повітря пахло озоном ще годину! Тепер кожен лакей шепочеться, що ти не просто сестра нареченої, а «прихований козир» або, що ще гірше, «справжня загроза».

Емілія підійшла до вікна і відвернулася від нас. Її плечі здригнулися.

— Вони кажуть… — почала вона тихим, надломленим голосом, — що король вибрав не ту сестру. По коридорах гуляє поголос, ніби батько навмисне приховав твій дар, щоб заманити Його Величність у пастку. Арія, тебе називають «дикою відьмою», яку король приборкав силою.

Я відчула, як холод підступає до серця. Моя радість від іспиту зів’яла, мов ті самі квіти, про які згадувала Марта.

— Я не відьма. Я просто… я лише сьогодні це відчула!

— Це вже нікого не обходить, — Марта підійшла до мене і міцно взяла за плечі, заглядаючи в очі. — Для них ти тепер — магічна аномалія. Весь день придворні дами тільки й обговорюють, чи зможеш ти вижити поруч із його темрявою, чи твоя магія просто стане пальним для його вогню. Ти стала головною темою пліток, Аріє. Більшою за саме весілля.

Емілія різко розвернулася. В її очах блиснули сльози, але не гніву, а відчаю.

— Вони кажуть, що Альтаїр не одружується зі мною, поки не «перевірить» тебе. Що він тримає нас обох, як запасні варіанти. Аріє, весь палац дивиться на нас як на звірів у клітці, чекаючи, хто з нас першою згорить у його магії.

Я подивилася на свої руки. Вони здавалися мені чужими. Магія, про яку я так мріяла, раптом перетворилася на тавро, яке неможливо приховати. Весь палац знав. Весь палац чекав мого провалу. А Альтаїр… він знав це ще в кареті. Він знав, що виставляє мене під удар, називаючи «нареченою» перед усіма.

— Він не захищав мене, — прошепотіла я, усвідомлюючи гірку правду. — Він просто позначив свою територію, щоб ніхто інший не посмів доторкнутися до моєї сили.

Марта лише важко зітхнула і почала розбирати мою постіль.