Глава 15. Альтаїр

Її сміх — чистий, нестримний — ударив мене сильніше за будь-який магічний сплеск. Арія зазвичай трималася насторожено, мов дике звірятко, але зараз вона сяяла. І перш ніж я встиг зреагувати, вона опинилася в моєму просторі.

Цей сміх розрізав напругу зали, як лезо — щільну тканину. Він був недоречним, занадто живим для місця, де звикли до шепоту, суворих формулювань і сухих оцінок. У ньому не було страху. Не було обережності. Лише радість — справжня, необроблена, така, яку не вчать ховати доньок шляхетних родів.

Її руки на моїх плечах. Її тепло, що пробилося крізь щільну тканину мундира.

Я відчуваю це надто чітко. Не як дотик — як зіткнення двох світів. Її долоні легкі, але впевнені, і в цій миті немає ані короля, ані підданої. Лише двоє людей, зведених разом не правилами, а чимось значно старішим.

У залі запала така тиша, що було чутно, як тріщить ґніт у світильнику. Я застиг, відчуваючи, як моя власна магія, зазвичай важка і темна, раптом хитнулася назустріч її світлу. Це було порушенням усіх правил. У поглядах професорів я вже бачив зародки брудних пліток: «Коханка короля», «Розвага монарха», «Чергова жертва».

Їхні очі ковзали по нас жадібно, оцінюючи, перекручуючи, приміряючи на нас свої версії правди. Я знав цей погляд. Він завжди з’являється там, де бачать слабкість. А я щойно дозволив її побачити.

Я не міг цього допустити. Не з нею.

— Стримайся, Аріє, — тихо промовив я, хоча мені найменше хотілося її відпускати. Потім я підвів погляд на ректора, міцно взявши дівчину за лікоть, позначаючи свою власність. — Оскільки моя наречена продемонструвала такий видатний результат, я не маю права ризикувати її безпекою на загальних курсах.

Слово «наречена» падає в простір, мов кинутий ніж. Я відчуваю, як Арія напружується, але не відсмикує руку. Це добре. Принаймні зараз.

Ректор кліпнув очима, здивований моїм формулюванням «наречена», адже офіційною обраницею вважалася Емілія.

Я бачу, як у його голові блискавично вибудовуються версії, пояснення, шляхи відступу. Він надто досвідчений, щоб питати прямо. Але недостатньо сміливий, щоб сперечатися.

— Але, Ваша Величносте, правила академії...

— Правила пишу я, — відрізав я. — Леді Арія житиме при дворі. Вона приїжджатиме на іспити, але я наполягаю, щоб найкращі викладачі прибували в палац для персональних занять. Це питання державної безпеки.

Я не підвищую голос. І саме тому він звучить остаточно. У цьому формулюванні немає прохання — лише межа, за яку не варто заходити.

Ректор схилився так низько, що мало не торкнувся підлоги носом.

— Як забажаєте, сір. Ми підготуємо індивідуальну програму.

Його згода не заспокоює. Вона надто швидка. Надто слухняна.

Коли двері карети зачинилися, Арія вибухнула. Вона відсунулася від мене на саму крайку сидіння, і її очі метали блискавки.

Карета рушає, і разом із цим зникають чужі погляди. Лише тепер її стримувана до цього буря виривається назовні.

— Це нечесно! Так не можна! — обурено вигукнула вона. — Я хотіла вчитися як усі. Я хотіла бути серед людей, а не зачиненою в чотирьох стінах. Ви обіцяли мені академію, а не чергову в'язницю!

Її слова ріжуть — не тому, що несправедливі, а тому, що правдиві.

Я спокійно спостерігав за нею. Її гнів був таким же живим, як і її радість.

У цьому вогні немає фальші. Вона не грає. Не маніпулює. Вона просто не вміє мовчки ковтати рішення, ухвалені за неї.

— Поки ти не контролюєш свій дар, тобі варто бути в палаці. Поруч зі мною. Твоя магія — це сира енергія, Аріє. Ти сьогодні ледь не спалила лабораторію, сама того не помітивши.

Я не докоряю. Я констатую. Але знаю: для неї це звучить як клітка.

Вона зухвало підняла підборіддя.

— Ви кажете про контроль? Коли ви самі не можете стримати власну магію, то як ви збираєтеся стримати мою?

У її погляді — виклик. І ще щось. Віра в те, що я відповім чесно.

Я не втримався від усмішки. Яка ж вона відчайдушна.

— Я не такий безпомічний, як ти вважаєш, маленька цілителько. Повір, моїх сил вистачить, щоб втримати нас обох.

Це напівжарт. Напівправда. І вона це відчуває.

Я нахилився ближче, і вона мимоволі затамувала подих.

— Справа не лише в навчанні. Тепер, коли твій дар прокинувся, кожен другий захоче використати тебе в грі проти мене. Мені треба, щоб ти була перед моїми очима. Кожну хвилину.

Я не кажу головного: що без цього захисту вона може не вижити.

— Ви не можете тримати мене в золотій клітці, — прошепотіла вона, але в голосі вже не було попередньої впевненості.

І це лякає більше за крик.

— Золота клітка — це значно краще, ніж та доля, яку тобі готує Верховний маг, якщо знайде тебе без мого захисту, — відповів я, знову відкидаючись на спинку сидіння.

Я дивлюся у вікно на вечірні вулиці, де життя триває без знання про те, що вирішується доля однієї дівчини. А в голові стукає важка думка. Схоже, я загнав себе в кут.

Магія Арії, яка так дивно резонувала з моєю, поставила хрест на моїх таємних планах. Дівчина, яка має приймати на себе надлишок магії короля, повинна бути «чистою судиною». А Арія тепер має свою власну силу.

Два потужних джерела в одному шлюбі — це дисонанс, який може спопелити обох. Я дав слово не одружуватися з нею, і тепер сама магія підтвердила цей вирок. Я не зможу зробити її своєю королевою, навіть якщо весь світ перевернеться.

Але чому від цієї думки в грудях стає так тісно, ніби там не серце, а шматок розпеченого заліза?