Глава 14. Арія

Карета зупиняється перед важкими чавунними воротами Цілительської Академії, коли сонце вже починає хилитися до заходу. Метал воріт холодно блищить у променях, а тіні на кам’яній бруківці здаються надто довгими, ніби час тут навмисно сповільнився. Серце робить кульбіт і десь там, у районі шлунка, зав’язується тугим вузлом, який не розплутати навіть глибоким вдихом.

— Ми запізнилися, — прошепотіла я, дивлячись на спорожнілий двір. — Списки вже закриті, іспити закінчилися ще дві години тому.

Альтаїр навіть не дивиться на годинник. Він спокійно поправляє манжети свого суворого каптана, рухи точні, вивірені, ніби кожен із них — частина ритуалу влади. Потім коротко киває лакею. Його обличчя — непроникна маска впевненості, за якою не видно ані сумнівів, ані поспіху.

— Для майбутньої… адептки такого рівня ворота не зачиняються, — промовляє він, і в його голосі знову звучить та владна нотка, що не терпить заперечень і змушує простір підкорятися.

Коли ми входимо до головної зали, нас зустрічає ректор — сивий чоловік у глибокій синій мантії. Його обличчя ще зберігає сліди роздратування, але воно миттєво змінюється, щойно він бачить, хто саме переступив поріг. Його спина відразу згинається в глибокому поклоні, а слова плутаються.

— Ваша Величносте, ми не очікували…

— Проведіть іспит для леді Евеліни Арії Валмор зараз, — перебиває його Альтаїр, уже сідаючи в крісло біля стіни так невимушено, ніби він справді тут господар. — Персонально. Я зачекаю.

Ректор ковтає слова протесту. Мене проводять до окремого столу. Папір здається надто білим, аж сліпучим, а перо — неймовірно важким, ніби в ньому зібралася вся відповідальність цього дня. Я відчуваю на своїй спині погляд Альтаїра. Він не втручається, не рухається, але його присутність тисне сильніше за будь-якого екзаменатора.

«Не зганьбися», — пульсує в скронях разом із серцебиттям.

Перша частина — письмова. Питання про сумісність коріння мандрагори з місячним каменем. Я заплющую очі, згадуючи довгі ночі над книгами в батьківській бібліотеці, запах пилу й старого пергаменту, терпкий чай, що давно охолов. Пальці здригаються, але я починаю писати. Рядок за рядком, формула за формулою, теорія за теорією — слова лягають на папір упевненіше, ніж я очікувала.

Потім настає усна відповідь. Три старі професори дивляться на мене крізь окуляри, їхні погляди гострі, випробувальні. Вони намагаються завалити мене підступними питаннями про стабілізацію магічних потоків і побічні ефекти лікувальних заклять. Я відповідаю тихо, але чітко. І щоразу, коли думка починає ковзати, я відчуваю легке поколювання в повітрі — магія Альтаїра поруч, вона ніби невидимо підтримує мене, не дозволяючи впасти у відчай.

— І останнє, — мовить ректор, підводячись. — Практика. Зілля «Ясного зору». У вас десять хвилин.

Це складно. Компоненти примхливі, пропорції безжальні, а вогонь має бути рівномірним, слухняним, майже живим. Я бачу, як професори переглядаються, очікуючи помилки. Я додаю порошок топазу, і розчин раптом сіріє. Серце підскакує до горла. Помилка?

Ні. Лише реакція.

Я різко крутну мішалкою проти годинникової стрілки, вкладаючи в рух краплю своєї нової, ще неслухняної магії — обережно, майже інстинктивно.

Рідина спалахує золотим і стає прозорою, як сльоза.

У залі западає тиша. Ректор підходить до столу, набирає краплю в скляну піпетку і піднімає її до світла. Промінь сонця проходить крізь зілля без жодного викривлення.

— Дивовижна чистота, — бурмоче він, здивовано дивлячись на мене. — Леді Аріє… мушу визнати, ваші знання перевершують наші очікування. Іспит складено. Ви зараховані.

Ці слова звучать як музика. Увесь тиск, страх і напруга останніх днів раптом лускають, мов мильна бульбашка. Світ навколо стає яскравішим, легшим, майже невагомим. Я забуваю про етикет, забуваю про те, що я донька герцога і сестра майбутньої королеви.

Я розвертаюся і, майже не торкаючись підлоги, кидаюся до Альтаїра.

— Я склала! — вигукую я, не в змозі стримати посмішку, що розтягує губи й наповнює груди теплом.

Я влітаю в його простір і, перш ніж встигаю усвідомити, що роблю, хапаю його за руки, а потім мимоволі притискаюся до нього, шукаючи підтримки в цій неймовірній хвилі радості, яка захоплює мене з головою.

Альтаїр завмирає. Його тіло на мить стає кам’яним, а погляд — темним і глибоким, ніби в ньому відбивається щось значно більше за просту перемогу на іспиті. Я відчуваю запах дощу і металу, що йде від нього, і лише тепер усвідомлюю, що тримаю короля за плечі на очах у всієї комісії.

— Я знав, що так буде, — тихо каже він. Його голос низький, у ньому звучить дивна вібрація, від якої по моєму тілу пробігають сироти.

Він не відштовхує мене. Навпаки, його рука на мить, майже невагомо, лягає на мою талію, ніби підтверджуючи: після цього дня наше життя вже не буде колишнім.

Але в його очах, окрім гордості, я бачу щось іще — усвідомлення того, що тепер йому буде значно важче мене відпустити.