Глава 13. Арія

Емілія знаходить мене швидко.

Я ще стою в тій самій залі, де все сталося, ніби підлога під ногами досі пам’ятає гул музики й напругу повітря. Вікна відчинені, але свіже повітря не допомагає. Усередині — тісно.

— Аріє! — вона вбігає схвильована, щоки порожевілі. — Я… мені щойно сказали, що тебе не пустили на іспит.

Її голос зривається на співчуття, щире й трохи розгублене. Вона підходить ближче, бере мене за руки, ніби я зараз розсиплюся.

— Мені так шкода, — швидко говорить вона. — Я знаю, як ти готувалася. Як ти цього чекала. Це… це жахливо несправедливо.

Я мовчу.

Не тому, що не хочу відповісти. Просто те, що відбувається в мені зараз, не вкладається в слова. Іспит. Академія. Навчання. Усе це ніби відсунулося кудись убік, стало дрібним на фоні того, що я щойно відчула.

— Ти ще складеш його, — продовжує Емілія, намагаючись усміхнутися. — Можливо, наступного року. Або… можна попросити про особливий дозвіл. Король, він же…

Вона замовкає, помічаючи мій погляд.

— Ти не через це засмучена, так? — тихіше питає вона.

Я лише злегка хитаю головою.

Двері різко відчиняються.

Ми обидві інстинктивно випрямляємося. Альтаїр заходить швидким кроком, без звичної величної повільності. На ньому ще відчувається напруга — ніби він приніс із собою тінь наради.

Ми вклоняємося.

— Збирайся, — каже він без прелюдій, дивлячись просто на мене. — Негайно.

Я кліпаю.

— Куди? — не встигаю спитати, бо він уже відповідає.

— На іспит. Я відвезу тебе сам.

Емілія різко повертає до нього голову.

— Перепрошую, ваша величносте, — її голос чемний, але здивування не приховати. — Але… яка в цьому необхідність? Щоб особисто? Достатньо і слу…

Він дивиться на неї мить. Довгу. Важку.

— Це не питання для обговорення, — каже зрештою.

І все.

Емілія замовкає. Потім переводить погляд на мене, стискає мою руку.

— Удачі тобі, — шепоче. — Ти впораєшся. Я знаю.

У її очах — щире бажання підтримати. Вона все ще не знає. І, можливо, так навіть краще.

Я швидко збираюся. Майже машинально. Накидаю плащ, хапаю сумку з нотатками — ту саму, яку вже встигла вважати непотрібною сьогодні.

Ми виходимо разом із королем.

Сонце вже піднялося вище, день увійшов у свої права, ніби нічого не сталося. А в мене з’являється дивне відчуття: ніби цей ранок усе ще можна врятувати.

Карета чекає.

І вперше за весь час я ловлю себе на думці, що не знаю, чого боюся більше — провалити іспит…

чи того, що він таки почнеться.

Карета рушає різко, ніби й вона поспішає разом з нами. Колеса глухо відбивають каміння, за вікном миготять ранкові вулиці, але я майже не дивлюся туди. Усю увагу притягує простір усередині — тісний, наповнений напругою і тишею, яку важко витримати.

Альтаїр сидить навпроти. Пряма спина, зібраний погляд, руки складені, ніби він тримає під контролем не лише себе, а й сам рух карети.

Я першою порушую мовчання.

— Що тепер буде? — питаю тихо, але прямо. — Після сьогоднішнього.

Він не відповідає одразу. Лише дивиться у вікно, ніби зважує кожне слово.

— Нічого не змінюється, — каже зрештою. — Усе, як ми домовлялися раніше.

Я видихаю, але тривога не зникає.

— Я розумію, що моя магія… змінює усе, сір. Я не наївна, — додаю, підбираючи слова. — Неконтрольована сила… небезпечна.

Він переводить погляд на мене. У його очах немає страху. Лише уважність.

— Небезпечною стає лише та сила, якої не поважають, — відповідає він. — Тобі просто треба бути обачнішою. І гарно навчатися.

Я киваю.

— Присягаюся, я зроблю все, що зможу і навіть більше, щоб не наражати вас більше на небезпеку…

— Мені теж треба бути обачнішим, — додає він після паузи, — не злити тебе без потреби.

Це звучить майже… як жарт. Я не стримую усмішки.

— Це мудре рішення, ваша величносте.

Він ледь помітно всміхається у відповідь.

— Дякую, — кажу щиро. — За те, що не залишили мене сьогодні. І… за іспит. 

— Складай його, — каже він спокійно. — Решту ми переживемо. О, Аріє, я не стану просити, щоб тебе взяли до академії. Тож все залежить тепер від тебе.

— За це теж дякую, — я опускаю погляд, бо мені враз стає соромно за те, як поводилася раніше. 

Карета їде далі, і вперше з ранку мені здається, що я все ж таки встигаю — не лише на іспит, а й у власне життя.