Глава 12. Альтаїр

Шок накриває мене не хвилею — ударом. Різким, глухим, таким, від якого на мить темніє в очах, ніби хтось різко загасив світло всередині голови. Я стою нерухомо, але всередині все зміщується, ламається, перебудовується.

Я бачив, як тремтіла магія. Я відчував її завжди — з дитинства. Свою. Чужу. Придворних магів, що роками ходять поруч, навчені тримати силу в рамках. Давні відлуння в стінах палацу, просочених чарами поколінь. Але те, що здійнялося над палацом щойно… це було інше. Грубе. Справжнє. Первісне. Таке, що не просить дозволу існувати.

Це була вона.

Жінки-чарівниці — рідкість. Справжні — ще більша. А такі сильні, що здатні впливати на погоду, на простір, на саму тканину магії — майже легенда. Про них говорять пошепки, наче про прокляття або благословення, яке не кожен витримає. Про них пишуть трактати, сперечаються в академіях, наводять як приклади того, що магія не знає правил. Їх бояться. Завжди боялися.

І одна з них стоїть переді мною. З розгубленим поглядом, у якому ще відлунює те, що вона щойно випустила у світ. З пальцями, які ще кілька хвилин тому тримали бурю — і навіть не усвідомлювали цього до кінця. Вона не виглядає всемогутньою. Вона виглядає живою. І саме це лякає найбільше.

Радники оговтуються першими.

 Їхні голоси різкі, уривчасті — страх швидко маскується діловитістю.

— У вашому роду були маги? — різко питає хтось, роблячи крок уперед.

 — Це спадкове? — додає інший, вже дістаючи записи.

 — Хто саме? Лінія матері чи батька?

Арія мовчить лише мить. Я бачу, як вона збирається з думками — не злякана, не зламана. Просто змушена раптово згадати те, що, можливо, ніколи не мало значення раніше.

— Бабуся, — каже рівно. — Мати мого батька.

У залі проходить шум. Тихий, але важкий, наче хвиля прокочується між людьми. Хтось перешіптується, хтось різко зводить брови. Я ловлю погляд верховного мага — і мені не подобається те, що я там бачу. Не подив. Не страх. Розрахунок.

Нараду збирають негайно. Занадто швидко. Занадто злагоджено, ніби рішення чекало свого приводу, лише приводу, щоб вийти назовні. Наче вони давно знали: щось подібне станеться. І були готові.

Верховний маг говорить першим. Як завжди.

— Ваша величносте, — його голос холодний, відточений, позбавлений будь-яких емоцій, — з огляду на нестабільний стан вашої магії поява ще одного сильного джерела — особливо неконтрольованого — становить пряму загрозу.

Він робить паузу. Надто показову. Таку, щоб усі вже здогадалися про продовження, але він усе одно вимовив його сам.

— Від неї слід позбутися.

Слово падає в повітря, мов вирок, і мені здається, що навіть стіни палацу здригнулися. Дехто з радників відводить погляд. Дехто, навпаки, киває надто швидко.

Я відчуваю, як у мені щось темне ворушиться — не магія. Гірше. Лють. Та сама, яку я роками тримав під контролем, навчився ховати за холодним розумом і королівською стриманістю.

— Повтори, — кажу тихо.

 Мій голос не підвищується, але в ньому достатньо сили, щоб у залі стало ще тихіше.

— Її сила небезпечна, — не відступає він. — Вона може резонувати з вашою. Посилювати збої. Це ризик для корони. Для королівства.

— Вона дитина, — різко кажу я. — І вона не знала про свій дар.

Я дивлюся на нього впритул, не кліпаючи.

— Саме тому вона ще небезпечніша, — відповідає він спокійно. Надто спокійно. — Неконтрольована сила завжди загроза.

Я роблю крок уперед. Один-єдиний. Але цього вистачає, щоб кілька радників інстинктивно відступили.

— Поки я король, — кажу чітко, так, щоб почули всі, кожен у цій залі, — Евеліну Арію Валмор ніхто не зачепить.

Тиша стає густою. Вона тисне на вуха, на груди, на думки.

— Вона навчатиметься, — продовжую я. — Під наглядом. Під захистом. Вона навчиться контролювати свій дар. Це не прохання. Це наказ.

Маги обмінюються поглядами. Я бачу їхнє невдоволення, сумнів, страх. Але вони змушені схилити голови — не з поваги. З необхідності.

— Як забажає ваша величність, — каже верховний маг.

Надто швидко. Надто легко. Ні тіні спротиву. Ні спроби переконати.

І саме це мені не подобається найбільше.

Коли нарада закінчується, я ще довго стою, дивлячись у порожнечу, ніби всі вийшли, а напруга залишилася висіти в повітрі. У голові знову й знову спливає картина: чорні хмари, збурене небо — і Арія за інструментом. Зла. Налякана. Сильна.

 Сильніша, ніж вона сама про себе знає.

Вона в небезпеці. Не через магію. Через людей, які бояться того, що не можуть контролювати.

Я знаю цей погляд. Я бачив його в очах верховного мага сьогодні. Це не страх. Це рішучість.

Він не відступить.

І вперше за довгий час я розумію: якщо з нею щось станеться — це буде не випадковість. І я цього не дозволю.