Глава 11. Арія

Я прокидаюся ще до світанку.

Палац спить, коридори мовчать, а вікна затягнуті сизою передранковою млою. Серце б’ється швидше, ніж зазвичай, ніби нагадує: сьогодні важливий день. Мій день.

Я швидко вдягаюся, заплітаю волосся, намагаючись не дивитися у дзеркало надто довго. У голові — уривки формул, властивості трав, нотатки про зілля, лікувальні поєднання, заборонені помилки. Останні дні були хаотичні. Палац. Король. Магія. Ярмарок. Я майже не мала часу повторити все як слід.

«Ти впораєшся», — кажу собі подумки.

Я завжди справлялася.

Коли я виходжу у двір, повітря холодне й свіже. Карета вже чекає. Кінь нетерпляче перебирає копитами. Я видихаю — ще трохи, і я буду в академії. Подалі від цього палацу, від бурі, від чужої магії.

Я вже ступаю на східці карети, коли чую різкий голос:

— Леді Аріє! Негайно до короля!

Я завмираю. Повільно обертаюся.

— Зараз? — питаю, і в моєму голосі не виходить приховати роздратування.

— Негайно, — повторює слуга, і це звучить як вирок.

Коридорами я йду швидко, майже бігом. Усередині закипає злість. Сьогодні. Саме сьогодні. Коли вирішується моє майбутнє.

Альтаїр стоїть біля вікна. Він обертається, щойно я входжу, і я одразу бачу — щось не так.

— Магія бунтує, — каже він без вступів. — Мені потрібна твоя музика.

— Ви серйозно? — я навіть не намагаюся бути ввічливою. — У мене іспит. Я зараз маю їхати. Якщо запізнюся — мене просто не допустять!

— Аріє…

— Ні, — перебиваю різко. — Ви обіцяли, що не будете втручатися в моє навчання!

Мені хочеться грюкнути дверима. Кричати. Вперше за довгий час я відчуваю справжню паніку — не через магію, не через короля, а через те, що можу втратити шанс, за який боролася роками. Але я вже скидаю плащ, кидаю недбало на крісло і йду до клятого фортепіано.

— Будь ласка, — каже він тихіше, хоч і бачить, що я всеодно тут. Ніби в мене є вихід... — Я не впораюся сам.

Я стискаю кулаки. Злюся. На нього. На палац. На цю кляту магію.

— Добре, — кидаю. — Але знайте: якщо я запізнюся — це на вашій совісті.

Я сідаю за фортепіано різко, майже грубо. Пальці лягають на клавіші не з ніжністю — з напругою. Я граю.

Музика рветься з мене не світлом, а гнівом. Різка. Нерівна. У ній — моя злість, мій страх, моя образа. Я не заспокоюю — я виливаю. Повітря у залі важчає. За вікнами темніє.

Я чую вигуки. Кроки. Хтось біжить коридорами. Коли піднімаю погляд, бачу, як за вікнами над палацом збираються чорні хмари, скручуються, наче живі. Вітер рве прапори, небо гуде.

У залу вриваються радники. Верховний маг. Обличчя бліді.

— Ваша величносте! — вигукує хтось. — Магія виходить з-під контролю!

— Треба негайно стабілізувати потік! — каже інший, дивлячись на Альтаїра.

Але я бачу правду раніше за них.

Це не він. Це я.

Музика виривається з-під мого контролю, тисне, змінює простір. Я відчуваю її не лише в пальцях — у грудях, у крові, у кожному подиху. Це не просто зцілення. Ніколи ним не було.

Я — джерело.

Я різко зупиняюся. Тиша падає важко, як камінь. Хмари за вікном завмирають, ніби вагаються, а тоді повільно починають розходитись.

У залі — мертва тиша.

Альтаїр дивиться на мене так, ніби бачить уперше. У його очах — шок. Усвідомлення. Страх.

— Ти… — починає він і замовкає.

Я повільно підводжуся.

— Схоже, — кажу хрипло, — я не просто цілителька.

І вперше в житті розумію: те, що я так довго намагалася тримати під контролем, — насправді магія. Моя власна.