Глава 10. Альтаїр

Магія стихає повільно, ніби звір, якого довго тримали на ланцюгу, нарешті ліг, але ще не заснув. Я відчуваю це всім тілом — напруга відпускає, дихання вирівнюється, світ знову стає чітким.

Проте в глибині, під цією оманливою тишею, вона все ще ворушиться — насторожена, голодна, готова знову підвести голову за найменшої слабкості. Я знаю цей стан надто добре. Коли здається, що все минуло, а насправді — лише затамувало подих.

Її музика працює. Як завжди.

Ноти ще ніби бринять у повітрі, осідають на шкірі, у грудях, у крові. Вони не просто заспокоюють — вони впорядковують. Наче хтось обережно розкладає мій внутрішній хаос по місцях, даючи кожному елементу правильну форму.

Та цього разу мене дивує не це.

Я вже звик до того, що її дар сильніший за мою волю. Звик до полегшення. До коротких хвилин без болю.

Арія просто встала. При всіх. У ресторації, повній людей, гомону, випадкових поглядів. Не озиралася на шепіт, не шукала схвалення, не зважала на те, ким я є. Вона побачила небезпеку — і діяла.

Без дозволу. Без вагань. Без думки про наслідки для себе.

Так чинять не ті, кого виховували для трону. Так чинять ті, хто звик відповідати за власні рішення.

Я перевів погляд на Емілію. Вона сиділа напружено, руки складені, спина рівна. В її очах було хвилювання… і сором. Ніби те, що її сестра грає для чужих людей, порушує якийсь негласний порядок. Емілія ніколи б так не вчинила. Не тому, що не здатна. А тому, що завжди думає, як це виглядає.

Вона думає про традиції. Про очікування. Про роль, яку має виконувати бездоганно.

Це правильно.

Це безпечно.

Але магію це не цікавить.

Їй байдуже до етикету, до страху осуду, до правильних рішень. Вона визнає лише силу — і щирість.

Дорога назад до палацу минає тихо. Екіпаж ритмічно гойдається, ліхтарі ковзають по вікнах золотими плямами. Емілія втомлена, Каель жартує вже менше, ніби теж відчуває, що день був надто насичений. Арія мовчить. І ця її тиша — не покора. Швидше спокій після зробленого вибору. Так мовчать люди, які не сумніваються в тому, що вчинили правильно — навіть якщо за це доведеться платити.

Увечері я не знаходжу собі місця. Палац, зазвичай такий знайомий, здається тісним. Коридори — надто довгими. Стіни — надто близькими. Я йду без мети, дозволяючи ногам вести мене самих, — і зупиняюся біля портретної галереї.

Вона там.

Арія стоїть перед стіною, повільно переводячи погляд з одного портрета на інший. Світло ламп лягає на її волосся, робить його м’якшим, теплішим. Вона уважна, зосереджена, ніби намагається не просто роздивитися обличчя, а почути їхні історії. Вона не помічає мене одразу — і в цьому є щось дивно інтимне, ніби я застаю її на самоті з минулим.

— Хто вона? — питає, не обертаючись, і вказує на портрет молодої жінки з темними очима й надто серйозним поглядом. Її голос тихий, але в ньому — щирий інтерес, без тіні насмішки чи страху.

Я підходжу ближче.

На портреті — тонкі риси, стиснуті губи, погляд людини, яка вже тоді знала, що її життя їй не належить.

— Перша дружина мого батька, леді Меланія, — відповідаю. — Магія обрала її.

Арія повертає голову.

— Але?

Це слово зависає між нами, як відчинені двері.

— Але вона не кохала його, — кажу чесно. — Вона була закохана в іншого. Скорилася долі, та в душі противилася рішенню. Магія це відчула. І… вона загинула.

Я вимовляю останні слова повільніше. Навіть тепер у них залишається тінь того страху, який я пам’ятаю з дитинства.

Арія мовчить. Дивиться на портрет уважніше, ніби намагається розгледіти щось між мазками фарби.

— Вона виглядає самотньою, — каже зрештою.

— Вона і була такою, — відповідаю.

— Після цього батько одружився з моєю матір’ю, — продовжую я. — Щоб уникнути повтору, вони обоє випили по краплі любовного зілля. Це могло розгнівати богиню. Порушити її волю. Але їм пощастило. Кажуть, спрацювало тому, що вони вже подобалися одне одному. Вони були щасливі. По-справжньому. Хоч і недовго…

Перед очима пропливають короткі спогади про батьків. Про їх несподівану смерть по дорозі з маєтку Райфенс, де вони любили відпочивати влітку. Жерці сказали, що така воля богині. Та мені завжди здавалося, що це чиясь ще воля.. 

— Ви… змусите Емілію випити любовне зілля? — питає вона прямо. — Воно ж під забороною в імперії.

Її погляд уважний, майже гострий. Вона не звинувачує — вона перевіряє. Я всміхаюся куточком губ. І думаю, що якби захотів — міг би використати його щодо неї. Полегшити собі шлях. Утихомирити магію раз і назавжди. Зробити так, щоб вона залишилася. Щоб прийняла те, чого не хоче.

Але від цієї думки стає гидко. Я не хочу ламати пташці крила. Робити своєю полонянкою проти її волі. Я хочу, щоб вона сама хотіла залишитися. Без магічного примусу.

— У цьому немає потреби, — відповідаю. — Емілія не противиться долі. Вона приймає її. Тому все буде добре.

— Тоді… навіщо чекати? — Арія дивиться на мене пильно. — Можна зіграти весілля вже зараз. Адже часу не так і багато…

Я хитаю головою.

— Нам потрібен час. Щоб пізнати одне одного. Щоб магія не рвала її зсередини. Без цього ритуал передачі магії може бути небезпечним. Смертельним.

Вона задумується. Її пальці ковзають по рамі портрета — обережно, майже ніжно. Потім вона знову дивиться на зображення жінки з темними очима.

— Отже, справа не лише в магії, — тихо каже вона. — А в тому, чи готова людина прийняти те, що їй нав’язують.

Я не відповідаю. Бо саме в цю мить усвідомлюю: магія може обрати будь-кого. Доля може штовхати в потрібний бік. Але найнебезпечніше — коли серце починає обирати саме.