Глава 9. Арія

Ресторація зустрічає нас теплом і світлом.

Після яскравого, шумного ярмарку тут наче інший світ — приглушені голоси, м’яка музика, дерев’яні балки під стелею, свічки на кожному столі. Повітря густе від ароматів: запечене м’ясо, пряні соуси, вино з нотками кориці й гвоздики. Я знімаю рукавички й раптом усвідомлюю, що зголодніла — по-справжньому, не по-палацовому.

Нас садять за круглий стіл біля вікна. За склом — вечірнє місто, ліхтарі, сніг, що починає тихо сипатися, ніби хтось вирішив додати казки до цієї дивної днини.

Замовлення робить Альтаїр — швидко, чітко, ніби це ще одна державна справа.

Запечену дичину з травами. Гарнір із карамелізованих коренеплодів. Сирну тарілку з горіхами й медом. Глінтвейн для Емілії, червоне вино для Каеля. Мені — чай із прянощами й яблуком. Для себе він бере щось міцніше, темне, з важким запахом.

Ми їмо. І вперше за день це не схоже на церемонію.

Каель швидко знаходить спільну мову з Емілією. Він розповідає їй про подорожі, про турніри, на яких бував не як воїн, а як спостерігач, бо «не всім же махати мечем, хтось має й розум мати». Вона сміється — м’яко, щиро, ставить запитання, слухає уважно, трохи схиливши голову. Каель жартує, що вона надто серйозна для такого молодого віку, а вона відповідає, що хтось же має бути серйозним у королівстві.

— А ви, сер Каелю, — каже вона, — здається, з тих, хто вміє робити світ легшим. 

— Лише інколи, леді Еміліє, — усміхається він. — І тільки коли поруч є хтось, хто вміє цю легкість приймати.

Вони виглядають… гармонійно. Правильно. Так, як і має бути. Ніби саме вони наречені.

Я ж їм мовчки, спостерігаючи краєм ока за Альтаїром. І чим довше я дивлюся, тим більше мені це не подобається.

Він сидить рівно, але плечі напружені. Його обличчя потемніло, ніби хтось загасив у ньому світло. Погляд стає важким, зосередженим десь усередині, а не тут, за столом. Він майже не торкається їжі, лише раз по раз стискає келих так, що я дивуюся, як той не тріскає.

Спершу думаю, що він ревнує Емілію, яка вже надто розщебеталася з Каелем, але тоді помічаю, що він взагалі вже нікого не чує.

— Вам зле, — кажу я, не питаючи.

Він піднімає на мене очі. У них — темрява. Не злість. Щось глибше. Небезпечніше.

— Мені потрібно почути твою музику, — каже тихо. — Магія надто сильна. Ми маємо негайно повернутися до палацу.

Я ставлю чашку на стіл повільніше, ніж зазвичай.

— Ні, — відповідаю так само тихо. — Я не стану чекати і ризикувати. 

Він хмуриться. 

— Аріє…

— Просто зараз, — перебиваю я. — Або я граю тут, або ви розірвете нас усіх раніше, ніж ми доїдемо до палацу.

На мить за столом стає надто тихо. Каель замовкає. Емілія насторожено дивиться на нас.

Я не чекаю дозволу.

Підіймаюся з-за столу й іду до невеликого підвищення, де музиканти розважають публіку. Скрипка, флейта… і фортепіано. Старе, трохи потерте, але живе.

— Дозвольте, — кажу музикантам, і в моєму голосі стільки впевненості, що вони лише переглядаються й відступають.

Я сідаю.

Навколо — шепіт. Здивування. Хтось упізнає королівських гостей, хтось — просто бачить леді, яка не мала б сидіти тут, серед інструментів, при всіх.

Мені байдуже.

Пальці торкаються клавіш — і світ звужується.

Я граю різдвяну арію. Світлу. Чисту. Таку, що пахне снігом і домом, теплом і тишею. Ноти ллються легко, але в кожній — сила. Не моя. Його. Я не дивлюся на людей. Я знаю, що він чує. І знаю, що магія — відступає.