Глава 8. Альтаїр

Я ще лежу на льоду, коли бачу її руку. Наді мною — бліде зимове небо, розмите рухом хмар, а з усіх боків долинає ярмарковий гомін, приглушений, ніби я опинився в дивному сні. Холод повільно просочується крізь одяг, не ріже — нагадує, що я тут, у тілі, а не лише в короні.

Вона простягає її без пафосу, без королівських поклонів, без страху. Просто так, ніби я звичайна людина, яка послизнулася. У її очах — сміх і щось тепле, живе. Пальці впевнені, не тремтять.

І це дратує.

Я хапаю її за зап’ястя — різко, імпульсивно — і смикаю на себе.

 Арія не встигає навіть вигукнути. Вона падає прямо на мене, ковзає по льоду, і ми обоє опиняємося в цій абсолютно недоречній, неприйнятній, скандальній позі. Її волосся розсипається темною хвилею, торкається мого обличчя, і на мить світ стискається до холоду льоду, запаху зими й тепла живого тіла надто близько.

І… починаємо сміятися.

Її сміх дзвінкий, заразливий. Мій — короткий, хрипкий, зовсім не королівський. Люди навколо зупиняються, хтось аплодує, хтось регоче разом із нами, але їхні обличчя розмиваються, стають тінями. Реальність зводиться до цього абсурдного моменту.

— Це за те, що ти смієшся з короля, — кажу я, дивлячись їй просто в очі.

— О, то я ще легко відбулася, — парирує вона. — Я думала, за таке мене одразу у вежу.

— Не спокушай, — хмикаю я. — У мене гарна пам’ять.

— А в мене — погана звичка не мовчати, — відповідає вона й, відштовхнувшись, нарешті підводиться.

Я дивлюся їй услід. Вона рухається без вивченої грації, але впевнено, живо. Коли Арія простягає руку вдруге — вже наполегливіше — я затримуюся на мить довше, ніж слід, перш ніж прийняти допомогу.

Цього разу я дозволяю їй підняти мене.

Лід знову хрумтить під ногами. Ми ковзаємо ще трохи — обережніше, але все одно надто близько, ніби випадкові зіткнення вже не здаються такими випадковими. Наші репліки короткі, колючі, але в них немає злості — лише дивна рівність, якої я не відчував роками.

Я не пам’ятаю, коли востаннє дозволяв собі таке.

Коли ми нарешті сходили з льоду, шум ярмарку накриває повною хвилею. Музика, запахи, голоси — усе повертає мене на місце. Нагадує, хто я.

Емілія виглядає стривоженою. Вона стоїть рівно, зібрано, ніби весь цей час готувалася саме до цієї миті.

— Аріє, — каже вона тихо, але наполегливо, — це… це не гідно.

Вона повертається до мене, схиляє голову.

— Перепрошую, ваша величносте. Вона не хотіла…

Її слова правильні. Вивірені. Саме такі, які мають звучати поруч із королем.

 І саме тому вони ріжуть.

Я бачу, як Арія стискає губи.

— Це тобі, Еміліє, варто думати про те, як виглядаєш, — відповідає вона рівно. — Ти ж станеш королевою. А мені можна і повеселитися.

Ці слова вдаряють сильніше, ніж я очікував. Ніби камінь падає просто в серце.

Бо в них — уся правда.

Арія не бачить себе тут. Не поруч зі мною. Не на троні. Вона дозволяє собі сміх саме тому, що не прив’язує себе до цього майбутнього. Не планує виживати ціною себе.

А я… не можу її обрати. Бо вона не хоче цього — а отже не прийме магію. А отже — не виживе.

Емілія — мій єдиний вихід. Єдиний шлях, який не веде до катастрофи.

Я відвертаюся, перш ніж Арія встигає побачити щось зайве в моєму погляді.

— Пропоную відвідати ресторацію, — кажу вже спокійніше. — Тут подають дещо особливе. Те, що не знайдеш у палаці.

Дівчата переглядаються — і погоджуються.

Каель одразу ж підхоплює розмову, починає щось розповідати — смішне, легке, ніби відчуває, що мені потрібен цей шум. Його голос заповнює простір між думками, дає змогу сховатися.

А я йду поруч і думаю. Про холод льоду. Про руку, простягнуту без страху. Про сміх, який не мав права існувати. І про дівчину, яку я не можу обрати. Бо інколи найнебезпечніше — це не магія. А бажання.