Глава 7. Арія

Ярмарок накриває нас шумом одразу. Він не питає дозволу — просто вривається, захоплює, огортає з голови до ніг.

Голосами. Сміхом. Музикою. Запахами гарячої випічки, прянощів і диму. Барвисті намети тягнуться вздовж площі, торговці перекрикують одне одного, діти носяться між рядами, а повітря бринить так, ніби саме місто сьогодні вирішило бути живим. Тут усе рухається, шумить, переливається кольорами — і ніщо не намагається бути ідеальним.

Мені подобається це відчуття. Воно трохи п’яке, трохи хаотичне, але справжнє.

Тут легше дихати, ніж у палаці. Ніхто не дивиться оцінювально. Ніхто не чекає правильної постави чи вивіреного слова.

Емілія майже одразу зупиняється біля прикрас. Її очі світяться — тонкі ланцюжки, камені, що ловлять сонце, сережки й браслети, розкладені на оксамиті. Вона торкається одного кольє, іншого, вагається. В її рухах з’являється щось дівоче, тепле, таке, яке я рідко бачила вдома.

Альтаїр стоїть поруч, уважний, стриманий, але я бачу — йому приємно бачити її такою. Він не поспішає, не підганяє, лише час від часу схиляє голову, слухаючи її коментарі. Його погляд на ній — м’який. Майже ніжний.

Він питає, що їй подобається, і, не чекаючи довгих відповідей, купує саме те кольє, на яке вона дивилася найдовше. Рух упевнений, без торгу, без сумнівів.

Емілія ніяковіє. Дякує. Червоніє. Вона виглядає так, ніби це не просто подарунок — а підтвердження її місця поруч із ним.

Все дуже… правильно. Так, як і має бути в казках про королів.

— А тобі що до вподоби? — несподівано звертається він до мене.

Я навіть не дивлюся на прикраси. Вони для мене мовчазні. Красиві, але чужі.

— Мені? — перепитую. — Колби. Ступки. Трави. Всякі такі штуки. — я знизую плечима. — Знадобляться для навчання в академії.

На мить він виглядає здивованим. Не осудливо — радше так, ніби я сказала щось зовсім неочікуване, але цікаве.

Потім — усміхається. Не тією королівською усмішкою, а простою, майже людською. Від цієї усмішки в ньому зникає щось гостре.

— Ходімо, — каже коротко.

Ми зупиняємося біля намету з алхімічним крамом. Тут пахне сушеними рослинами й металом. Повітря густе, насичене — наче кожна баночка тут має власний характер. Я впізнаю запахи. Звіробій. Полин. Щось гірке й терпке, знайоме з дитинства.

Альтаїр без вагань обирає найкращий набір: міцні колби, ідеально відшліфовані, з гравіюванням, ступку з темного каменю, дрібні інструменти, яких я навіть не очікувала побачити на ярмарку. Він вибирає уважно. Не показово. По-справжньому.

— Це занадто, — починаю я.

 Майже автоматично.

— Ні, — відповідає він. — Це необхідне.

Коли продавець передає мені покупки, я не стримую захвату. Сміюся, розглядаю кожну річ, ніби дитина. Мені справді радісно — щиро, по-справжньому. Я відчуваю себе не «другою нареченою», не цілителькою, не проблемою — просто людиною, якій подарували щось важливе.

— Дякую, ваша величносте. Це дуже щедрий подарунок, — я піднімаю очі і ловлю його погляд. У них, здається, сяють іскри, від яких мені непособі. Бо це наче диявольський вогонь. Він прекрасний, але небезпечний і якщо один раз затягне, більше не виплутаєшся.

— На здоров'я, Аріє, — усміхається він все ще щиро.

— Дозвольте ваш скарб понести слугам, — каже він. У його тоні немає наказу — лише турбота.

Я зітхаю.

— Неохота розлучатися з ними, така краса, — щебечу я і дозволяю лакею забрати в мене скриньку з подарунком. Він відходить обережно, ніби несе щось крихке й безцінне.

— Ви дуже незвичайна леді, — усміхається він.

Я знизую плечима:

— Яка вже є…

Ми продовжуємо шлях. Я знову вдихаю шум, сміх, музику — і відчуваю, як у мені прокидається знайоме нетерпляче тепло.

І тоді я це бачу.

Невелику ковзанку неподалік — лід блищить на сонці, люди ковзають, сміються, падають і знову підводяться. Музика звідти гучніша, сміх дзвінкіший. Там немає правил. Лише рух і холод під ногами.

Я навіть не думаю.

— Я зараз! — кидаю й уже біжу туди.

 Плащ майорить за спиною, світ розмивається від швидкості.

— Аріє, стій! — чую позаду.

Я ступаю на лід — і світ раптом стає легким. Холодним. Швидким. Повітря різке, щоки палають, серце б’ється швидше.

Я ковзаю, сміюся, розводжу руки, намагаючись втримати рівновагу. Падаю — підводжуся — знову їду вперед.

Альтаїр кидається за мною. Простягає руку, намагається мене втримати — і сам втрачає рівновагу, а тоді безславно падає. Гучно. Не красиво. Дуже не по-королівськи.

Я зупиняюся, дивлюся на нього зверху — король на льоду, розгублений, сердитий і абсолютно не величний. На мить він виглядає просто чоловіком, який не встояв.

І починаю дзвінко сміятися. Так голосно, що люди навколо обертаються. Так щиро, що в грудях стає тепло.

— Ваша величносте, — кажу крізь сміх, — здається, ярмарок вам справді не шкодить.