Глава 6. Альтаїр

Ніч знову не дає спокою. Вона тисне на плечі важкою тишею, в якій кожен звук здається надто гучним — потріскування свічки, шурхіт штор, власне дихання.

Магія піднімається хвилями — темними, важкими, знайомими до болю. Вона стискає груди, обпалює зсередини, змушує дихати повільно й глибоко, ніби це може щось змінити. Я стою біля відчиненого вікна, впираючись долонями в камінь, і рахую удари серця. Кожен удар — як крок по тонкому льоду. Ще один — і тріщина піде далі, ніж я зможу втримати.

Не зараз. Тільки не зараз. Не вночі. Не тут. Не знову.

Я міг би покликати її. Один наказ — і Арія була б тут. Її музика заспокоїла б бурю, притлумала б звіра всередині мене. Я навіть уявляю це — тихі кроки, відчинені двері, перші ноти, що лягають на магію, мов ковдра.

Але я не буджу її. Не хочу думати, що зовсім залежний від когось. Я справлявся раніше. Справлюся і цього разу. Я стискаю магію в собі, тамую, заглушаю, дозволяю їй рвати мене зсередини, але не виходити назовні. Це небезпечно. Я це знаю. Я відчуваю, наскільки близько до зриву.

 Межа пульсує — тонка, майже прозора. Ще трохи — і я її переступлю.

Занадто близько. Надто часто останнім часом.

Коли небо за вікном світлішає, я вже виснажений. Обличчя в дзеркалі чуже: темні кола під очима, напруга в кожній лінії. Король, який має виглядати непохитним, а виглядає… втомленим. Я дивлюся на це відображення кілька секунд довше, ніж слід, перш ніж відвернутися.

Біля карети вони чекають на мене. Сонце тільки сходить, торкається каменю палацу, і від цього світ здається майже мирним. Майже безпечним.

Емілія — зібрана, охайна, світла. Усе в ній говорить про спокій і правильність. Вона стоїть рівно, руки складені, погляд м’який, уважний. Така, якою хочуть бачити королеву.

Арія — навпаки. Жива. Уважна. Її погляд зупиняється на мені лише на мить — і цього вистачає. Вона не розглядає. Не оцінює. Вона бачить.

Вона справді бачить. І це дивує більше, ніж лякає.

Я відчуваю це одразу. І майже фізично відчуваю, як її погляд торкається моєї магії — не лікує, не заспокоює, але ніби визнає її існування.

— Усе добре, — кажу раніше, ніж хтось устиг щось спитати. Автоматично. Королівськи. Без пауз.

Брехня звучить переконливо. Я вмію. Це одна з небагатьох речей, у яких я справді майстер.

— Дозвольте представити, — додаю, повертаючись убік. — Лицар Каель. Мій друг. Він сьогодні буде разом з нами.

 Я кажу це майже з полегшенням — присутність Каеля завжди трохи вирівнює світ.

Каель схиляє голову з легкою усмішкою, яка завжди роззброює. Його впевненість — інша. Не королівська. Людська.

— Надзвичайно приємно, — каже він. — Обіцяю, ярмарка не буде нудною. Я за це відповідаю.

 Його тон змушує Емілію усміхнутися ще до того, як вона встигає це усвідомити.

Відкритий екіпаж рушає, і місто повільно прокидається навколо нас. Дзвін голосів, запахи ранкових лавок, кольори тканин і прапорців — усе це накочується хвилею життя.

 Каель говорить без упину — розповідає історії, жартує, щось згадує з минулих ярмарків. Емілія сміється щиро, розслаблено. Вони швидко знаходять спільну мову, ніби знайомі вже давно.

Я мовчу. Слухаю наполовину. Іншу половину уваги тримаю всередині себе.

Магія притихла, але не відступила. Вона сидить десь глибоко, напружена, готова знову піднятися. Як звір, що прикинувся сонним.

— Ваша величносте, — лунає збоку.

Я повертаю голову. Арія дивиться на мене уважно, без тіні насмішки. Її голос не голосний, але пробивається крізь шум міста легко.

— Ви виглядаєте справді погано, — каже вона спокійно. — Не варто розважати нас на ярмарці, якщо вам зле.

 У цих словах немає співчуття. Лише факт. І це чомусь діє сильніше. Я не стримую усмішки. Вона виходить кривою, майже щирою.

— Це вперше, — відповідаю, — коли я чую від вас щось хороше. Невже ви хвилюєтеся за мене?

 Я майже жартую. Майже. Вона навіть не замислюється.

— Звісно, — каже легко. — Я ж зараз у радіусі небезпеки. Про всяк випадок.

 І в цьому вся вона. Ні краплі пафосу. Ні тіні фальші. Я дивлюся на неї пильно. Надто пильно. Наче намагаюся зрозуміти, де в ній межа — і чи існує вона взагалі.

Вражений.

 Роззброєний.

 І, на мить, зовсім беззахисний.

А вона раптом починає дзвінко сміятися — так, ніби сказала найзвичайнішу річ у світі. Сміх розсікає напругу, мов світло — туман.

І магія в мені… стихає ще трохи.