Глава 5. Арія

Мої покої в палаці — мов витвір чужої мрії. Не моєї.

Світлі стіни з теплим відтінком слонової кістки відбивають світло так м’яко, ніби хтось навмисно намагався приховати холод каменю. Високі вікна затягнуті важкими напівпрозорими фіранками — вони коливаються від найменшого подиху вітру, і вечірнє світло просочується крізь них, розливаючись по підлозі золотими плямами.

Ліжко широке, занадто широке для однієї людини. Різьблене узголів’я прикрашене символами корони й стародавніми візерунками — охоронними, якщо я правильно їх читаю. Покривало тонке, кольору перлин, холодне на дотик, як і все тут.

Уздовж стін — полиці з книгами. Справжніми, не для декору. Медичні трактати, старі фоліанти з магії, навіть кілька нотних збірок. Ніби хтось заздалегідь знав, що мені потрібно не золото й не коштовності, а тиша, слова й можливість думати.

Біля вікна — невеликий столик і м’яке крісло. У такому легко уявити довгі ночі з нотами, свічкою й головою, повною думок, які не дають заснути.

Все надто гарне. Надто правильне. Але не моє.

Я проводжу пальцями по холодному каменю підвіконня й думаю, що клітка з оксамиту все одно залишається кліткою. Просто в ній не одразу помічаєш ґрати.

Того вечора ми вечеряємо разом.

Довгий стіл, застелений білою скатертиною, срібні прибори, які тихо дзенькають від кожного руху, світло десятків свічок, що відбивається в келихах і робить повітря теплішим, ніж воно є насправді.

Альтаїр сидить у центрі — як і личить королю. Пряма спина, впевнена постава, погляд, що ковзає по столу, ні на мить не втрачаючи контролю.

Ми з Емілією — одна навпроти одної. Наче спеціально. Щоб не забувати про цю дивну, хитку, напружену рівновагу між нами. Про те, що ми тут не просто сестри. Ми — частина одного рішення.

Емілія трохи нервує. Я бачу це по її пальцях, що раз по раз торкаються серветки, ніби вона шукає в ній опору. По надто рівній, відрепетируваній усмішці. По тому, як вона слухає кожне слово короля так, ніби воно може змінити її долю.

Я ж… нудьгую.

— Знаєте, ваша величносте, — кажу я з удаваною задумливістю, повільно крутячи келих у пальцях, — ви зараз виглядаєте майже як у гаремі.

Емілія завмирає. Альтаїр повільно підіймає погляд.

— Одна дружина улюблена, — продовжую я, не зупиняючись, — інша — запасна. Може, варто взяти ще кілька? Так веселіше буде. І без слуг можна обійтися. Одна — готує, друга — пере, третя — для тілесного задоволення. І магію на всіх поділити легше.

Повітря за столом ніби густішає.

Погляд Альтаїра стає різким, мов лезо. Я майже фізично відчуваю, як його магія ворушиться — не вибухає, але насторожується.

— Аріє! — тихо, але напружено каже Емілія. — Це недоречно.

— Моя дружина, — холодно вимовляє король, — не буде мені замість служниці. Це супутниця життя, а не обслуга. Шкода, що ти не розумієш ролі дружини.

Я всміхаюся. Повільно. Навмисно.

— На ваше щастя, це не ваші клопоти, ваша величносте, — спокійно відповідаю. — А клопоти мого майбутнього чоловіка.

На мить у залі западає тиша. Навіть свічки, здається, перестають тріпотіти.

Потім Альтаїр хмикає — тихо, майже непомітно. І я не можу зрозуміти: це роздратування чи ледь стримувана усмішка.

— До речі, — каже він, відкладаючи прибори, — завтра в місті ярмарок.

Він встає, обходить стіл і зупиняється біля Емілії. Бере її руку в свою — жест правильний, вивірений, показовий. Саме такий, який мають бачити піддані.

— Я хотів би, щоб ти склала мені компанію, люба Еміліє.

— Залюбки, ваша величносте. Це честь для мене, — щебече вона, вкриваючись задоволеним рум’янцем.

Альтаїр схвально киває. Потім переводить погляд на мене.

— І тебе, Аріє, теж запрошую. Підеш за компанію.

Я миттєво розумію підтекст. Щоб нагадати місце. Щоб принизити. Щоб показати, хто тут головний.

І щиро сміюся.

— Із задоволенням, — кажу я. — Я простежу, щоб ваші стосунки склалися найкращим чином. Можу розкидати перед вами пелюстки троянд. Або заспівати щось романтичне. Для повної картини.

Альтаїр хмикає ще раз — уже відвертіше — й іде, не сказавши більше ні слова.

Емілія дивиться на мене широко розплющеними очима, ніби я щойно добровільно зайшла у вогонь.

— Ти… ти зовсім не боїшся так говорити з королем?

Я знизую плечима.

— Краще просити пробачення, ніж дозволу.

— Відчайдушна ти. Це зараз йому потрібен твій дар. Що як після весілля він захоче тобі помститися? 

— За недоречний жарт сказаний кілька тижнів тому? — я усміхаюся безтурботно. Ну, що зробити, коли я така, як є? Спершу говорю, а вже потім вмикається режим самозахисту. 

— Королі не схильні пробачати образи, — Емілія скрутно хитає головою.

— Мені можна ризикнути. Моя сестра королева замовить за мене слівце, — підморгую їй. Вона зітхає і не відповідає. А я думаю, що в цьому палаці варто бути обачнішою, але навряд я ризикую більше, ніж сама Емілія…