Глава 4. Альтаїр

Державні справи не терплять зволікань.

Я сиджу за столом, заваленим документами, підписами, печатками й донесеннями. Пальці автоматично ковзають по пергаменту, розум холодний і зосереджений. Кордони. Податки. Гарнізони. Запити від ради. Все звичне. Все правильне.

І все — марне.

Бо між рядками наказів уперто проступає інше обличчя. Темні очі. Гострий погляд. Зухвалий тон. Арія.

Я стискаю перо сильніше, ніж потрібно.

— Якщо так натискатимеш, — лунає знайомий голос, — папір не витримає. Як і ти.

Я піднімаю голову. Каель стоїть у дверях, спершись плечем об одвірок, із тією самою легкою усмішкою, яку дозволяє собі лише людина, що знає мене надто добре.

— Ти маєш стукати, — сухо кажу я.

— Я стукав, — байдуже відповідає він. — Ти був надто зайнятий… думками.

Він проходить у кабінет і сідає навпроти, без запрошення. Як завжди.

— Отже, — починає Каель, — чутки вже пішли. Дві сестри Валмор у палаці. Король не втрачає часу.

— Каелю.

— Добре, добре, — він піднімає руки. — Без жартів. Я бачив Емілію сьогодні. Вона… вражає.

Я мовчу.

— Вона дуже красива, — продовжує він. — Ніжна. Благородна. Саме така, якою й має бути королева. Спокійна. Врівноважена. Ідеальна.

Я ставлю підпис і відкладаю документ.

— Вона підходить, — кажу рівно.

— Не просто підходить, — заперечує Каель. — Вона найкращий можливий варіант. Якщо вже говорити чесно — важко уявити когось більш відповідного.

Я киваю. Головою я це розумію. Розум завжди на боці Емілії.

— Але, — Каель уважно дивиться на мене, — ти думаєш не про неї.

Я повільно зводжу на нього погляд.

— Обережніше.

— Я не сліпий, Альтаїре, — знизує він плечима. — Ти не виглядаєш як чоловік, якого захопила ніжність ідеальної нареченої.

Я мовчу надто довго.

— В іншому житті, — кажу нарешті, — я хотів би краще пізнати молодшу сестру Валмор.

Слова падають у тишу важко, як камінь у воду. Каель завмирає на мить, а потім повільно зітхає.

— В іншому житті, — повторює він. — Шкода, що в тебе його нема.

Я криво всміхаюся.

— Ти завжди вмів повертати на землю.

— Хтось мусить, — відповідає він. — Ти король. У тебе немає розкоші вибирати серцем. Емілія — ідеальна. Вона прийме твою магію. Вона врятує тебе. Вона врятує королівство.

Я знову киваю.

Так.

Так.

Так.

Усе правильно. І все ж…

— Якщо вимкнути раціональність, — кажу тихо, — мене чіпляє інша.

Каель мовчить, даючи мені договорити.

— Особливо після того, — додаю, — як вона зажадала слова короля. Щоб я ніколи з нею не одружився.

Я згадую її погляд у ту мить. Напружений. Гордий. Без страху.

— Жінки, які не хочуть короля, — каже Каель задумливо, — завжди небезпечні.

— Саме тому, — відповідаю я, — про них так важко перестати думати.

— Завтра ярмарка. Ідеальна можливість перемкнути свою цікавість в правильне русло. Тобі варто проводити час із Емілією, щоб зблизитися, — впевнено каже друг. Я киваю.

— Арію доведеться теж запросити. Я маю приділяти їм однаково часу хоча б про людське око.

— Молодшу маркізу я візьму на себе, так і бути. Щоб ти мав більше часу для спілкування з потенційною дружиною.

Я киваю і беру наступний документ. Державні справи не терплять зволікань. Але серце, на жаль, — так.