Глава 3. Арія

— Що це означає? — голос Емілії ріже тишу. — Чому ти тут?

Я обертаюся до неї різко. Вона стоїть у дверях зали — бліда, схвильована, зовсім не схожа на ту врівноважену майбутню королеву, якою її звикли бачити. Її погляд ковзає по мені, по фортепіано, по Альтаїру — і знову повертається до мене. В ньому шок. І щось ще. Образа?

Я відкриваю рота, щоб заговорити першою, але не встигаю.

— Арія тут, — рівно каже король, — тому що її музика є єдиною можливістю втримати мою магію під контролем.

Я відчуваю, як Емілія напружується всім тілом.

— Що?.. — вона робить крок уперед. — Я не розумію.

— Колодязь знань показав її, — продовжує Альтаїр так, ніби говорить про погоду. — В неї особливий дар, без якого ми всі ризикуємо. Офіційно Арія — моя друга наречена.

— Друга? — Емілія майже підбігає ближче. — Що означає друга? А я? Я ж…

Він дивиться на неї спокійно. Надто спокійно.

— Ти — перша. Основна кандидатка. Майбутня королева, — каже він. — Але моя магія надто сильна. Її потрібно стримувати. Арія може це зробити.

Емілія мовчить кілька секунд. Я бачу, як вона збирається з думками, як знову вдягає на себе знайому маску — тиху, слухняну, правильну.

— Я… розумію, — каже вона нарешті й ледь помітно схиляє голову. — Якщо це потрібно для королівства.

Альтаїр киває, ніби саме такої відповіді й очікував.

— В мене до тебе прохання. Покажи сестрі палац, — звертається він до неї. — Ваші покої поруч. Вам буде зручніше. Сподіваюся, на те, що ви, дівчата, будете поводитися гідно і спокійно. Зайві драми нам не потрібні.

І, не чекаючи відповіді, йде. Його кроки відлунюють у залі ще довго після того, як він зникає з поля зору. Я переводжу подих і лише тоді наважуюся подивитися на Емілію.

— Не хвилюйся, — кажу швидко. — Він дав слово. Я не стану його дружиною. Я тут лише як цілителька. Лише через музику. Ти ж знаєш, яка в ній сила.

Вона дивиться на мене уважно, ніби намагається вловити брехню. А потім — видихає.

— Добре… — тихо каже вона. — Це добре.

— Не знала, що ти така ревнива, — усміхаюся.

— Не ревнива я. Просто почала хвилюватися, що мене проганяють. Це було б ганебно. Що ж, ходімо. Мені палац показали вчора. Що запам’ятала, покажу тобі…

Ми йдемо палацом повільно. Коридори тут широкі, світлі, але холодні. Камінь під ногами здається чужим, як і все навколо. Емілія розповідає, де що знаходиться, механічно, майже без інтонацій.

— Скажи, — раптом питає вона, — чому ти не хочеш за нього заміж?

Я спотикаюся на рівному місці.

— Що?

— Він же… — вона вагається, — красивий. Сильний. Молодий.

Я хмикаю, але в грудях щось дивно стискається.

— Так, — визнаю. — Він красивий.

Перед очима знову постає його погляд, постава, сила, що відчувається навіть у тиші. Від цього спогаду по шкірі пробігають мурашки. Він справді привабливий. Небезпечно привабливий.

— Але справа не в цьому, — додаю. — Навіть якби я вижила… — я зупиняюся, підбираючи слова. — Одна думка про те, що таке ж чекатиме мого сина, зводить мене з розуму.

Емілія мовчить, слухає.

— Магія в його роді з кожним поколінням стає сильнішою, — продовжую. — Альтаїр — наймогутніший з усіх, хто жив до нього. Його син може стати ще сильнішим. А те, чого занадто багато, — вже погано. Для нього самого. І для королівства теж.

— Але ж королівство під захистом, — м’яко заперечує вона. — З таким королем ми в безпеці.

— У безпеці від усіх, — киваю я. — Але не від нього самого.

Емілія хитає головою.

— Не все так страшно, Аріє. Коли він розділить магію з дружиною, небезпека зникне. Бути дружиною найсильнішого мага у світі — це почесно. Врешті… — вона ледь усміхається, — всього-то треба пережити цю ніч.

Я дивлюся на неї і не стримую хмикання.

— Всього-то, — повторюю я тихо.