Глава 2. Альтаїр

Я кажу собі, що дивлюся на неї лише з практичної точки зору.

Як на інструмент. Як на ключ. Як на засіб, здатний утримати мою магію від чергового зриву.

Але це брехня.

Арія Валмор… занадто жива, щоб залишатися просто «засобом». Вона стоїть посеред зали, з рівною спиною і вперто задертим підборіддям, і в її очах — не покірність, не страх, не захоплення. У її очах бунтарська жага, від якої хочеться або посміхнутися, або зламати щось поруч.

Вона красива.

Ні, навіть не так.

Вона небезпечна своєю красою.

Емілія — витончена, правильна, мов картина, написана для тронної зали. Арія ж — як жива іскра. Її риси гостріші, погляд сміливіший, рухи не відшліфовані етикетом. Вона не створена для корони. І саме тому притягує сильніше.

Я ловлю себе на цій думці — і одразу ж відганяю її.

Ні.

Я вже бачив, як гине наречена. Я знаю ціну помилки. І я точно помітив те, чого не помітили її батьки.

Те, як вона полегшено видихнула, коли я сказав, що не скасовую заручини з Емілією.

Цей видих був щирим. Майже болісно щирим.

Арія справді не хоче мене.

Ні як короля.

Ні як чоловіка.

Ні як долю.

І, чорт забирай, скільки б це мене не бісило, вона має на це право. Хоча б це вирішує те, що вона мене не хоче, отже я її не оберу. Інакше наслідки будуть плачевними. І для неї, і для мене. Цього разу в мене немає права на помилку. Магія на межі зриву. Смерть нареченої означатиме смерть для мене. Я просто зірвуся, як наднова зоря, і разом з собою заберу палац, півстолиці. 

Я повторюю це собі, коли двері за герцогом і герцогинею зачиняються. Коли їхні кроки стихають у коридорі, залишаючи нас наодинці — мене, мою магію і цю зухвалу дівчину, яку щойно фактично залишили в моєму палаці.

Я підходжу ближче.

Повільно. Навмисно.

Обходжу її, уважно, не ховаючи погляду. Оцінюю поставу, руки, напруження плечей, подих. Магія всередині ворушиться — насторожено, хижо.

— Ну звісно, — хмикає вона, не обертаючись. — Раніше дивитися треба було. А тепер уже пізно. Мене ж вам… продали.

Її голос — як сіль на рану. Невихована. Язиката. Зухвала. Мене це бісить. Я зупиняюся перед нею.

— Смілива мова, як для гості палацу.

— А що, — вона піднімає брову, — тепер уже вдавати вдячність? Можна й не старатися, ваша величносте. Якщо не сподобаюся — нічого ж не змінити.

Я дивлюся на неї довше, ніж слід.

— Ти помиляєшся, — кажу спокійно. — Я обманув твоїх батьків.

Вона напружується. Очі спалахують.

— Що?

— Не хвилюйся, — я роблю крок назад, відчуваючи, як магія збурюється від її емоцій. — Ти ніколи не станеш моєю дружиною.

Вона завмирає.

— Мені потрібна королева, супутниця життя, — продовжую. — Не жертва.

Вона пильно дивиться в мої очі. Я додаю:

— Що стосується тебе, то мені потрібен цілитель. Твоя музика. Твій дар. Лише це. Для всього іншого в мене є Емілія.

Я очікую люті. Сарказму. Слів.

Але Арія дивиться на мене уважно. Надто уважно.

— Дайте слово короля, — каже вона тихо.

І ось це… остаточно виводить мене з рівноваги. Магія в мені здригається, ніби хтось різко смикнув за ланцюг. Слово короля — не дрібниця. Це обітниця, закріплена силою. Вона знає, що просить. Або інтуїтивно відчуває.

— Ти багато собі дозволяєш, — кажу крізь зуби.

— Зате чесно, — відповідає вона. — Я хочу бути впевненою.

Мене дратує її спокій. І водночас… захоплює.

Я мовчу кілька секунд. Магія бурлить, але я тримаю її. Стискаю всередині.

— Добре, — нарешті кажу. — Даю слово короля. Ти не станеш моєю дружиною. Водночас я візьму слово з тебе, що ти зробиш усе можливе, аби вгамувати мою магію, щоб твоя сестра змогла її прийняти.

Її плечі ледь помітно розслабляються.

— Даю слово. Гратиму цілодобово, якщо це допоможе. Я ж теж… хвилююся за неї.

Я хмикаю. Авжеж. Вона мене бачить лише, як машину смерті.

— І ще, — додаю. — Я обіцяв твоїм батькам дбати про ваше щастя, тож поговорю з радою щодо твого вступу до цілительської академії.

— Не треба, — одразу відповідає вона. — Я не хочу, щоб за мене просили. Я вступлю сама. Або не вступлю. Тоді готуватимуся весь рік і спробую знову.

Я дивлюся на неї. І киваю.

Це… мені подобається. Справедливо.

— Зіграйте, леді, — кажу вже іншим тоном. — Просто зараз.

Вона вагається лише мить. Потім іде до фортепіано. Сідає. Випрямляє спину. Кладе пальці на клавіші.

І коли перші ноти наповнюють залу — світ змінюється. Моя магія… стихає.

Звір усередині, вічно голодний, вічно насторожений, раптом згортається клубком. Наче кошеня, яке знайшло тепло. Дихання вирівнюється. Біль відступає. Я стою, не рухаючись, боячись злякати це диво.

І саме в цю мить двері зали відчиняються.

— Що це означає?! — різко звучить голос.

Я обертаюся.

Емілія.

Вона дивиться на сестру за фортепіано — і в її очах не спокій. Там шок. Образа. Страх.

— Чому Арія тут? — питає вона.