Глава 1. Арія

— Аріє, збирайся. Король терміново викликає тебе до палацу.

Батьків голос падає на мене, мов крижана вода.

Я піднімаю очі від книги не одразу. Спершу думаю, що не правильно почула. Що це не про мене. Все, що стосується короля — це до моєї сестри Емілії. Старша, ідеальна, вихована для балів і трону. Її вже забрали до палацу. Ще вчора особисто приїхав король Альтаїр і просив її руки, а тоді повіз із собою, мов коштовність, яку належить тримати під замком. А я… я тут до чого?

— Що? — нарешті вимовляю я. — Навіщо мене?

Батько стоїть рівно, надто рівно. Так він стоїть завжди, коли рішення вже прийняте і сперечатися марно.

— Дізнаємося вже в палаці. Збирайся. Надворі сьогодні дуже холодно.

У грудях спалахує злість — гаряча, різка. “Вдягайся тепліше” — це про піклування. А віддати дочку — теж піклування? Сестру вже забрали. Уже вирішили її долю. Уже поставили під загрозу її життя — бо всі знають, чому королю потрібна наречена так терміново.

Його магія неконтрольована.

Вона вбила першу.

Про це не говорять уголос при дворі, але на ринках і кухнях шепочуться всі. Магія Альтаїра — мов дика буря: сильна, красива, смертельна. Вона потребує рівноваги. Дружини. Тієї, хто витримає її в першу подружню ніч і не зламається. Леді Крістін не витримала. Трагічно загинула на руках свого новоспеченого чоловіка. З того часу минуло вже кілька років і, кажуть, його магія зросла в кілька разів. Якщо не поділиться нею з дружиною, загине сам. Але де є шанс, що цього разу його обраниця витримає? Ця обраниця — Емілія. Чи тепер може я?

— Може щось сталося з Мією? І тому його величність викликає Арію? — мамин голос тремтить, ще до того, як вона закінчує думку.

Вона підходить ближче, кладе долоню мені на плече, ніби боїться, що я зникну.

— Тобі відомо щось? — питає вона батька. — Альтаїр щось переказав про нашу доньку?

— Ні, — коротко відповідає він.

Я стискаю пальці в кулаки.

— Я нікуди не поїду, — кажу різко. — Я не маю до цього жодного стосунку. Король обрав її. Нехай сам і розбирається.

Перед очима спливає спогад, якого я не просила.

Ринкова площа. Шум, запахи спецій, холодне повітря. Чоловік у простому плащі, який назвався лицарем. Його темні очі, уважні, надто серйозні для випадкового знайомства. Розмова про тканину, про академію, про мій дар. Тоді я самовпевнено сказала, що я не хочу бути нареченою короля.

Іронія долі завжди має погане почуття гумору.

— Аріє, — м’яко, але наполегливо каже мама. — Якщо король кличе… ми не можемо відмовити.

Вона вже накидає плащ. Вирішила. Вона їде зі мною.

— Я теж поїду, — додає батько.

Я різко повертаюся до нього.

— Ти ж казав, що це наказ для мене.

— Саме тому, — холодно відповідає він. — Я хочу чути все на власні вуха.

***

Палац зустрічає нас тишею, яка тисне на груди.

Нас проводять довгими коридорами, де кожен крок відлунює занадто гучно. Я ловлю себе на тому, що рахую вдихи. Думаю про Емілію. Про те, чи вона жива, хоча по суті весілля ще не було і він не повинен був торкатися зі своєю вбивчою магією моєї сестри. Втім, раптом йому закортіло випробувати наречену швидше?

Велика зала відчиняється перед нами.

І там — він.

Король Альтаїр стоїть біля високого вікна, освітлений зимовим світлом. Молодий. Високий. Сильний. Його постава бездоганна, рухи спокійні, впевнені. Він… надто красивий для людини, яка живе на межі смерті.

Я думаю про це — і тут же згадую інше.

Його магію.

Ту силу, що виривається з-під контролю, коли він збуджений, злий або наляканий. Силу, яка не питає дозволу, перш ніж зруйнувати.

Він обертається.

Його погляд зупиняється на мені, і на мить я відчуваю дивне тремтіння — ніби повітря між нами реагує.

— Герцогу Валмор, — каже він. — Леді. Дякую, що приїхали.

Його голос спокійний. Надто спокійний. Ми низько вклоняємося. 

— Щось сталося, ваша величносте? — суворо питає батько.

— Сталася помилка, — спокійно каже він.

Я напружуюся.

— Я просив руки вашої доньки, бо колодязь знань показав мені ваш дім, — продовжує король. — І я вирішив, що йдеться про леді Емілію. Але цієї ночі колодязь… уточнив.

Він дивиться просто на мене.

— Евеліна Арія Валмор. І тільки вона.

Світ навколо ніби зупиняється. Я завмираю. Серце падає додолу. Альтаїр підходить ближче. З подивом відмічаю, що в його очах іскриться тепло, таке відмінне від природи його магії, холодної і лютої.

— Ваша музика, — каже він, — заспокоює мою магію. 

Мати стискає мою руку.

— Аріє… — шепоче вона.

— У вас є дар зцілення, — додає король.

Я машинально киваю. Так. Є. Музика завжди була для мене більше, ніж звуком. Вона лікує. Заспокоює. Збирає розбиті шматки.

Але це?..

— Чи означає це, — обережно починає батько, — що ви скасовуєте заручини з Емілією… і бажаєте взяти за дружину Арію?

У мене перехоплює подих. Серце виривається з грудей.

— Ні, — каже король.

Я різко видихаю. Надто гучно. Альтаїр зводить на мене суворий погляд. Розумію, що своїм видихом продемонструвала йому, що в гробу бачила себе його нареченою. Втім, на ринку я йому про це вже сказала прямим текстом, тож навряд він досі здивований.

— Формально, — продовжує він, — мені доведеться назвати їх обох нареченими. Леді Арія житиме в палаці. Її присутність і музика можуть стабілізувати мою магію. Якщо це спрацює — я зможу одружитися з Емілією, адже вона поставилася до моєї пропозиції не так, наче її вели на каторгу, — це явний натяк. Опускаю погляд. Ну а що? Всі дівчата королівства мають мріяти про нього? Надто висока самооцінка для короля, чиї любові смертельні.

Так, але зараз не про це. То що це буде?

Відбір наречених? Між двома сестрами?

Вбережи мене богине від лихословства. 

— А як же моє навчання?! — виривається в мене. — Я маю вступати до Цілительської академії!