22.

Вони ще довго гуляли у парку Слави.  Якась дивна пара крокувала через простір тримаючись за руки. Дивлячись на Київ, Олена відчувала вдячність. Це місто було місцем сили. Тут жили люди за багато років до них і будуть жити після них. Він надихав. Давав сили йти до мрії і не озиратися назад. Вони стояли поряд і дивились в одному напрямку.

 - Тут дуже гарно, правда?

Вадим посміхнувся необертаючись.

 - Кожен раз дивлюся і як вперше бачу. Хочеться завжди повертатися сюди. - було видно, що Вадим любить своє місто. - Я хочу, щоб ти завтра поїхала зі мною. Твоя присутність піде на користь.

Олена ніколи в житті не відмовилась би.

 - Звичайно.

 - Ліза, моя колишня дружина нагадала про себе.

 - Хоче тебе повернути?

Таких як він неможливо забути. Вони назавжди закарбовуються в пам'яті.

 - Треба поїхати на день народження її батька. Ти повинна поїхати зі мною.

 - Але навіщо?

 - Він повинен дещо зрозуміти.

 - А в мене є вибір?

 - Вибір є завжди.

Вадим відвіз її додому і вона  зібрала потрібні речі. Потім вони поїхали до нього. Він виглядав задумливим і Олена розуміла чому. Якщо і з'явиться шанс, то це надовго.

*****

Вночі Олені знову наснився сон. Ніби вони з Вадимом йшли через міст. Кроки давались нелегко, але вони все одно рухались. Там в кінці росло дерево чи то з яблуками чи то з якимись іншими плодами. Шлях був нелегкий, але відкритий. Олена більше не боялась, відчуваючи, що вони все одно дійдуть.

Прокинулась від поцілунків. 

 - Нам треба поспішати.- Вадим вже навіть одягнувся.

Олена вмилася, зібралася і поснідавши була готова. 

Уже біля входу у клініку, Вадим подзвонив Ігорю.

 - Так я вас чекаю.

У Олени клініка визивала гнітючи відчуття, але зараз вона впевнено крокувала з Вадимом, підтримуючи своєю сміливістю.

Ігор, лікар оглянув МРТ, рентген. Спитав про самопочуття.

 - Біль останнім часом не постійно мучить мене. Тільки коли хвилююся, тоді сильніше.

 - Ну що ви готові на операцію? 

Вадим кивнув.

 - А про ризики пам'ятаєте?

Вадим знову кивнув.

 - Такі операції найкраще роблять у Франції. Там дуже гарні лікарі. І ризики зменшуються. Якщо ви все вирішили, то я напишу вам координати і про все домовлюсь.  Тільки довго не тягніть.

Чоловіки домовились.І вони вийшли на вулицю.  

 - Напевно тепер мені треба продавати будинок, щоб хватило коштів.

 - Але відсотки я з тебе брати не буду, - Олена спробувала пожартувати.

Вадим посміхнувся.

 - Треба одружитись в п'ятницю чи суботу, щоб забрати Яну в понеділок. Якщо треба летіти у Францію, то я хочу, щоб ви там були зі мною.

*****

Наступного дня Вадим з Оленою поїхали на день народження Віктора  Семеновича, батька Лізи. Олена відчувала напруження Вадима і сама переживала. Вона розуміла, що є деякі люди, підтримка яких дуже важлива. Сам господар їх зустрічав. Чоловік 65 років, доглянутий з дуже уважними і розумними очима спокійно їх оглядав.

 -  Добрий вечір. З Днем народження!! Здоров'я, любові, щастя. Віктор Семенович це Олена, моя майбутня дружина.

 - Добрий вечір. А я вже думав і не дочекаюся тебе.- чоловік по родинному обійняв Вадима і притиснув його до грудей.

Потім вони увійшли у середину великого будинка де їх чекали вже за столом. Вадим привітався з Валентиною дружиною чоловіка і мамою Лізи. Сама Ліза сиділа зкраю з якимось гарним чоловіком середнього віку. Олена стояла осторонь поки Вадим вітався зі всіма. Відчуваючи уважний погляд Лізи. Гарна брюнетка з визиваючим поглядом, відчувала себе хазяйкою положення. Олена розуміла це і їй стало невимовно шкода Вадима. Він взяв її руку і трохи стиснув підтримуючи.

Трохи пізніше Валентина  запропонувала Олені показати їхній зимовий сад. Олена погодилась, бажаючи швидше утікти від компанії більшості. Вадим з Віктором Семеновичем залишились на одинці. Вийшли на двір. Прохлада вечора трохи освіжала.

 - Синку пробач! - Віктор Семенович завжди його так називав.

 - За що? 

 - За те що Ліза покинула тебе у скрутну хвилину. Вона дуже гарна, але якась зверхня. Вона моя дитина, але жорстокості я її не вчив.

 - Це було моє бажання розійтись. Вона хоче літати чи маю право стримувати її.  

 - Ти завжди мені подобався. І мене тішило, що ви разом,- Віктор Семенович поплескав його по спині.

 - Я нарешті щасливий з Оленою. Вона та хто мені потрібен. З Лізою в нас різні шляхи. 

Чоловіки все розмовляли, а Олена захоплювалася садом Валентини, коли побачила, що сама Ліза увійшла до приміщення.

 - А це в нас кактус зацвів. Рідкісне явище....- все гомоніла Валентина. - Піду поставлю чай.

Жінка вийшла, а Ліза підійшла ближче.

"Ось цього тільки не вистачало"

 - Навіщо він тобі? 

 - Що за питання?

 - Він же майже інвалід.

 - В нього є шанс. Його душа жива. Незважаючи ні на що. 

 Ліза звузила свої гарні очі і наче виплюнула слова.

 - Ти вважаєш себе гарнішою за мене. Кращою. Але це нестерпно, бачити муки сильної  та незламної людини. Бачити її крах. Її повільну смерть. Ти втечеш так само, як і я, раніше чи пізніше.

 - Не тобі вирішувати. Твій час минув. Ти свій шанс вже прогавила. Хто з вас інвалід, ось в чому питання?

Ліза з подивом дивилась на неї. А чи могла вона зрозуміти її? Вона жила іншими законами і між ними була прірва. 

Олена не хотіла більше знаходитись з цією людиною під одним дахом. Бо ця зараза проникне їй в серце, викличе сумніви. Відсутність співчуття, любові, болі це вже хвороба. Майже невиліковна. 

 Вона підійшла до Вадима і поцілувавши його сказала, що буде чекати його в машині. Він дав їй ключи, попрощався зі всіма, вийшов за Оленою не забуваючи палицю, вирушив додому.