21.

Олена займалася справами які накопичились в її відсутність. Влада занесла каву і сіла навпроти.

 - Як справи? - спитала вона.

 - Та наче все добре, - розгублено відповіла Олена, розуміючи, що ніяк не може увійти у курс справи.

 - А хто перевіряв адреси? Там одна не правельна. Зараз подивлюсь яка. - Олена почала перебирати адреси, але ніяк не могла її знайти.

 - Ви чого розгублені такі? - Влада уважно її роздивлялась.

Олена відчувала, що Вадим їй подобається, але її хвилювало інше. Вона не хотіла обманювати його. Дати надію і забрати. Їй дуже хотілося приховати правду, просто не сказати її. Але чи буде так правельно? Він вартий кращого. Йти за щастям і нарешті забути про все. Все тайнє колись стає явним. І як вона потім буде дивитись йому в очі? 

  - Незважай.

 - На вас це не схоже. - Влада торкнулась її руки.

Олена дивилась на неї і думала, що напевно у кожної людини є скелет у шафі. Секрет, який хочеться приховати від всіх, навіть від себе самої. Влада дуже молода, вона ще життя не бачила і хто знає через що їй доведеться врешті решт пройти. Але вона дуже добра і її будуть оберігати янголи. Олена змусила себе посміхнутися.

 - Думаю чи сказати правду чи сбрехати?

 - Напевно треба спробувати сказати. Гірше не повинно бути. Я вже піду,- дівчина підвелася і вийшла.

Олена все дивилась на двері, а думала про своє і одразу не почула телефон. Автоматично взяла трубку. Дзвонила мама. Невже знову плаче?

 - Доню привіт. 

 - Привіт. Що з тобою?

 - Я хотіла це нарешті сказати. Пробач. Пробач мене. Тата. Ми схвалемо усіляке твоє рішення. І в усьому підтримаємо, тільки повертайся.

Олена незнала, що і казати. Вона так давно цього чекала. А зараз ій чомусь стало шкода. І себе. І їх. І те що нічого не можна повернути. Вона це вже давно збагнула, але мама здається тільки зрозуміла.

 - Мамо дякую за підтримку. Я дуже рада, що ти нарешті зі мною, бо я дуже тебе люблю. Але не повернуся. Навіть не проси, - Олена говорила повільно, ніби щось роз'яснювала маленькій дитині.

 - Ну добре, роби як знаєш. І знай ми з тобою.- мама перестала плакати.

Невже вони нарешті порозумілися? І приймуть її власний вибір? І погляд на життя поважатимуть? Час покаже, але Олена була рада.

*****

Вадим зустрів її в кінці робочого дня. Посміхався. Олена теж була рада бачити його. Він сказав, що подзвонив Ігорю, зробив МРТ хребта і завтра зранку їде в клініку.

 - Що це з тобою? Може ти їсти хочеш? - Вадим повів її в якесь кафе на Арсенальній.

Олена погодилась, уникаючи відповіді. Він все розповідав якісь історії з дитинства, спогади, свої відчуття. Вперше так відкрито та по хлопчачому посміхався. Олені подобалось його слухати. Потім вона відчула, як її охопило якесь захоплення  їм. Олену ніби підхопила ніжна хвиля гарного настрою, який зараз переживав він. Олена дивувалась, що він якимось дивним чином впливав на неї.

Його дотики били струмом, а погляд проникав всередину, вивертаючи назовні, заглядаючи ніби у самі приховані куточкі душі. Ось і зараз. Вадим жартував, але очі серйозно дивились на неї. Олена відчула себе дивно. Ніби він змушував почувати себе єдиною і неповторною, ніби знає про неї щось таке про що вона не здогадується. Вадим дістав біленьку коробочку і тримаючи в руках покрутив нею. Він дивився на коробочку і тримаючи її, декілька разів покрутив її, досить недбало, щоб Олена напевно побачила це. 

 - Виходь за мене заміж?

 - Що ти таке кажеш?

 - Для того, щоб всиновити дівчинку тобі потрібен чоловік, це по-перше. А по друге, - Вадим сів поруч і обійняв Олену, обдаючи жарким диханням її щоку. - Я хочу відчувати себе живим. Я тільки декілька днів назад зрозумів, як міцно спав. Тобі вдалось неймовірне. Ти розбудила мене. Мої почуття. Страх смерті зник. Я більше нікого не хочу звинувачувати. Я хочу допомагати, кохати і вчитися жити для когось окрім себе. І мені хочеться, щоб ти була поруч зі мною.

 - Мені страшно.

 - Мені теж, але тепер я маю надію.

Його губи наблизились і Вадим поцілував її.

 - Але я не люблю залежити від когось. Я буду відчувати себе винною перед тобою, - сказала Олена, а Вадим трохи віддалився, зазираючи їй в обличчя.

 - Я обіцяв маленькій Яні, що допоможу тобі, - він знову наблизився надто близько до її губ. В думках Олени з'явились спогади, як ці губи зовсім недавно змусили її забути про все на світі.

Олена не могла більше мовчати. Все або нічого. Припинити зараз і буде не так нестерпно. 

  - Я хотіла щоб ти знав, - вона трохи помовчала, - Я не зможу мати дітей. Одна помилка і я назавжди залишилась жінкою- лялькою.

Вадим спочатку вирішив, що вона жартує. Але які тут жарти. Олена виглядала серйозною. Вона чекала. Так ось чому вона вирішила забрати Яну. Вадим мовчав, бо його охопив гнів. Хвиля всепоглинаючої злості, коли хочеться ламати все, що підпадає під руку. Від безсилля. Від неможливості захистити. Її образили, його дівчинку - жінку. Майже знищили. Розтоптали та забрали майбутнє, але вона не зникла. Вчилася жити по- новому, як і він. Олена знайшла джерело любові в себе середині, даруючи її іншим. Вадим зрозумів чому відчував таку жагучу пристрасть поряд з нею. Тільки джерело всередині неї тамувало його спрагу любові. Він взяв її обличчя у свої долоні і дивлячись в очі промовив

 - Ти мені потрібна. І я не маю наміру тебе відпускати. Ти принесла в моє життя надію. Людську щирість не можна купити не заякі гроші. Заберем Яну до себе і спробуємо, поєднуючи наші шляхи стати щасливими. Незважаючи ні на що. Тому запитую ще раз. Ти будеш мені дружиною?

Олена відчула як на очі навертаються сльози.

 - Так, - ледь промовила вона, а Вадим вже знову пристрасно цілував її.