18.

І ось вона зробила крок, потім інший і отямилась десь посередині коридора. Вороття немає. Шлях тільки вперед, сміливо зазираючи в очі долі, своєму серцю та відчуттям. Треба залишити всі тривоги в минулому, прийняти їх і сказати дякую, за досвід, за турботу, але йти собі далі. 

Не спробувавши завжди будеш обертатись назад, ніби шукаючи підтримки. Підтримка тут, у тобі самій, тільки зазирни в середину, прислухайся до себе. Подивись навколо, подаруй часточку своєї уваги, любові і тобі все  повернеться бумерангом. Те, що вони знайшли дітей так швидко цілих та не ушкоджених, було подарунком долі.

 Хвилювання за них відпустило, даруючи якісь нові відчуття.

Світлана стояла перед дверима і чекала Олену, лагідно посміхаючись.

 - Вадим чекає вас на вулиці, - вона накинула їй на плечі невелику ковдру.

Олена повільно вийшла на двір. На вулиці було темно, але на дворі горіли ліхтарі у формі свічок. Вони освітлювали шлях, який вів до невеличкого відкритого павільйону з кріслами і каміном, який зараз горів. Вони з Яною бачили його при денному світлі, але зараз вечором тут було дуже романтично. Вадим стояв перевдягнений у теплий светр і штани. Він тримав два келихи, які виблискували наче рідке золото. Його очі блищали не гірше за вино, яке він тримав. Не важко було здогадатися, що він її чекав, не знаючи прийде вона чи ні. 

В Олени перехопило подих. Вона наче знову бачила, але давно знала, забула та бачить його вперше в житті. В мить стала легкою і невагомою і зараз злетить в повітря. Невідомо скільки вони стояли мовчки. Слова десь поділися та вони і не були потрібні.

 - Я мав сміливість налити нам вина. Бо ті емоції, які я переживаю поруч з тобою можуть зірвати дах. - його голос пролунав десь здалеку.

Голос став хриплим, чи Олені здалося, вона вже не розуміла. Все здавалось якимсь не реальним, чарівним.

 - А де твоя палиця?

 - Дома я пересуваюсь без неї, але це дуже смішно. Зараз побачиш.

 - Але ж тобі боляче?

 - Зараз я не відчуваю болю, - Вадим дуже гарно посміхнувся віддав Олені келих і випив ковток зі свого і взявши її за руку, дуже кульгаючи пішов до крісел.

 - Я відчуваю тільки...- він дуже близько наблизив своє обличчя до Олениного, так що його губи були в сантіметрі від її лівого вуха.

Вона відчула запах вина і той особливий індивідуальний запах, який у кожного свій. Олені стало жарко. Він продовжував

 - Як щось всередині мене запалало і почало жити своїм власним життям, нагадуючи про те, що я ще досі живий. 

Олена зробила ковток вина. Відчула як солодко гірка рідина подарувала полегшення. Вадим встав увімкнув музику на телефоні. Взяв за руку і запропонував встати.

 - Потанцюй зі мною.

Олена не стала заперечувати. Чи його близькість п'янила чи ковток вина, але вона відчувала себе захмілілою. Вадим притиснув до себе так щільно, що вона відчувала кожен його рух. Олена не знала, як йому це вдавалося, але рухався він дуже вправно. Потім поцілував її. Спочатку ніжно, потім настирливіше.

 - Тобі вже не холодно?

 - О ні.

Вони ще трохи потанцювати і пішли кудись всередину будинка, не разнімаючи рук. Темрява будинка поглинула їх, але вони палали, освічуючи все навколо.

********

Олена прокинулась швидко, ніби від поштовху. В кімнаті вона була сама. Одягнулась, умилась. Тут була ванна кімната. Зараз вона була вдячна за самотність і ненав'язливість. Хотілося постійно посміхатись. Відчуття щастя заполонило і їй не хотілося його приховувати. Дівчина спустилася вниз і думала про те що все в їхніх руках і теперішнє і майбутнє. Тільки те, що було  в минулому , там і залишиться. Все інше можна змінити. Спустившись вниз, Олена побачила, що Вадим щось читає Яні. Здавалось що їх нічого не могло відволікти. Захват, вона зараз відчула саме його. Ця дивна картина з її мрій. Олена щасливо посміхнулась.

 - Ми напевно вже спізнились?

 - Я про все домовився. Встигнемо до обіду.

Якесь дивне, нове відчуття, що не треба кудись бігти, щось вирішувати. Треба тільки довіритись.

Яна побачивши Олену підбігла і обняла.

 - Тут так гарно. Може залишимось з Вадимом. 

Олена дивилась на нього, він дивився на неї серйозно. 

 - Вустами дитини говориться істина.

Занадто рано щось обіцяти.  

 - Вадим добрий і дуже допомагає, але треба ще багато чого вирішити.

Дівчинка з розумними очима погодилась.

 - Я буду чекати. 

Олена лагідно посміхнулась і сіла поруч. 

 - Давно прокинулись?

 - Дуже не хотілося звісно, але маленька сама нас знайшла. І тому ми спустилися снідати.

Світлана занесла їй сніданок.

 - Доброго ранку. Дякую,- Олена відчула, що зголодніла.

На подносі були якась випічка, яєчня і дві чашки кави з молоком і без. Вадим їй посміхався. Було видно, що в нього  знову гарний настрій.

 - Хочу сказати, що ти зовсім не схожий на того чоловіка, якого я вперше побачила зовсім недавно.

 - А я і почуваюся іншим. Ніби в мене виросли крила і я навчився літати.

Олена здивовано на нього поглянула, потім посміхнулася і зі сміхом промовила.

 - Тоді я напевно складу тобі компанію.

І вони разом гучно розсміялися.

Час плинув швидко і ось коли вони вже їхали відвозити Яну, дівчинка заплакала. Олена її заспокоювала як могла.

 - Ми скоро будемо разом. Обіцяю.

 - Не будемо. Мені сказали, що ти не можеш бути моєю мамою.

 - Хто тобі таке казав? - Олена відчула, як в неї всередині піднімається хвиля гніву.

 - Денис.

 - Денис ще маленький як і ти і всього не розуміє. Це тільки його припущення. Пам'ятай, що я казала тобі. - Олена притиснула Яну до себе.

Яна довго махала своєю маленькою долонею у вікні.