16.

 - Що?

 - Я тут згадала, що розповідала Яні про зоопарк. Обіцяла повести, але все часу не вистачало. 

Вадим трохи відхилився, але руками все одно обіймав.

 - Може вони вирушили туди? - продовжила Олена

 - Цілком можливо. Треба пошукати десь поблизу і в самому зоопарку.

В його обіймах було затишно і приємно. Олена відчувала його підтримку і була вдячна за це. Вадим не зводив з неї погляд і Олена розуміла, що він чекає. А вона не хотіла його відштовхувати, вона як той їжачок у тумані пливла тичією. Коли він почав її цілувати це було і очікувано і ні. Поцілунок був приємним і з кожною хвилиною поряд з ним, Олена відчувала, що хоче продовження. Але, що вона могла дати йому? Зламана лялька стає непотрібною через деякий час. Вадим не квапив і не наполягав. Олена встала і подивилась у вікно. Дощ продовжувався, стікаючи довгими потоками по асфальту.

 - А якщо вона повернеться? Твоя дружина?

 - Ліза? Не вигадуй. Якщо б вона хотіла, то зробила це.

Вадим встав і підійшов до неї в притул, обійняв за плечі

 - А може разом вам було би легше це все пережити, аварію, реабілітацію.

 - Тоді я цього не розумів, або був не в силах. Я нікому не хотів заважати. Почуття ніби заснули. Життя зупинилось для мене.

 - Але ж коли вона пішла стало ще нестерпніше?

 - Напевно.Те що було , те загуло. Я не хочу більше повертатися назад.

***********

Рівно в 9 вони сиділи в машині.

 - Ну що до зоопарку? Треба там все перевірити

Не дивлячись на те, що вони пізно лягли спати, Вадим виглядав дуже жваво. Через двадцять хвилин вони були уже на місці. 

Олена вийшла і чекала Вадима поряд. Він виліз сам, достав свою палицю і шкутильгаючи пішов поряд. Вони купили квитки. Спитали у касира, чи не бачила вона дітей, показуючи фотографію в телефоні. Жінка відповіла, що не бачила.

 - Дуже кумедно я виглядаю? -  несподівано спитав Вадим 

Олена швидко глянула на нього, але його настрій не змінився.

 - Ти дуже швидко пересуваєшся і досить органічно.

 - Ти соромишся йти поряд?

Напевно це найстрашніше питання, яке він згадав в голос.

 - Ні крапельки. І с кожною хвилиною мені все приємніше знаходитись поруч. 

 - І за це я пригощу тебе морозивом.

Вадим побачив кіоск з морозивом заздалегідь і до нього прямував. Йому були приємні слова Олени і чомусь він в них не сумнівався.

 - Зараз спитаємо у продавчині про наших втікачів.

Продавчиня очікуючи на них подивилась

 - Нам по дві кульки. Тобі яке? Одне фісташкове.

 - Біле. Просто пломбір.

 - А ви не бачили двох самотніх дітей?

 - Ні, здається, всі з дорослими були.

 - Ну а якісь дивні, може?  - Вадим не був одним з тих хто одразу ж відступає.

Жінка помовчала

 - Були двоє. Якісь дивні на мій погляд. Замовили два морозива, а купили одне, бо грошей не хватило. А потім хлопчик почав показувати де їхні батьки, хоча я не питала. І там дійсно сиділо двоє дорослих.

 - Може це вони? - Олена показала фотографію.

 - Ой незнаю.  Може вони, а може й ні. Знаєте скільки людей повз проходить з дітьми і без.

Вадим і Олена подякували і пішли далі. Олена відчайдушно намагалась поставити себе на місце дітей і зрозуміти  куди вони могли піти.

Вони з Вадимом пройшли левів, жирафів і носорога. Вадим як міг, підбадьорював Олену. Йому постійно хотілось усміхатися, але вся ця ситуація робила його поведінку недоречною. Він це розумів, але нічого не міг вдіяти с собою. Його серце ніби оповите крижаним панцирем, почало знову говорити з ним. Промінці любові дарували надію і  йому хотілося бути кращим ніж він є.

Вони дійшли до мавп. Величезна горила дивилась на них з байдужістю. Інші несамовито бігали по вольеру і кричали. Треті хизувались перед людьми. Їй закортіло забитися в куток від безвиході і страху. І ось тут вона зрозуміла.

 - Давайте підем до тераріуму. Там найтемніше місце.

Через декілька хвилин вони вже заходили туди.

На перший погляд там нікого не було. Тихо. Самотньо. Робочий час - всі на роботах. Олена ніколи не любила змій, але якби хотіла сховатися, то саме тут. Щоб поспостерігати за бридкими створіннями з близька.

 - Дивись кожен закуток, - сказала Вадиму і пішла далі, він пішов у протилежну сторону.

Вона пройшла десь десять кроків і почула чи може їй тільки сдалося, слабкий ледь чутний плач.

Олена зупинилась, її серце закалатало в грудях.

 - Яночка. Яночка це ти? Це я Олена. Я прийшла за тобою.