14.

Напевно в цей самий момент Олена твердо вирішила забрати дівчинку до себе. Чого би ій це не коштувало. Сама невідомість, що буде з нею завдавала неймовірного , немов би фізичного болю.

" Ось знайдемо їх і буду оформлювати документи" - твердо вирішила Олена. 

І одразу коли вона це подумала ій стало легше, ніби величезний камінь перетворився на легку хмаринку. Сльози висохли і з'явилась спокійна впевненість.

Вадим одразу помітив це, коли сів поруч.

 - Вже опанували себе? Тоді поїхали пошукаєм втікачів.

Олена нічого не відповіла.

 - Ніколи не потрібно піддаватись паніці. Це ні до чого не призведе, а рішення прийняти не зможете.

 - Навіщо це все вам? Я думала, що ви вже давно поїхали.

 - Як це дивно би не звучало, але я хочу вам допомогти. Ваша присутність мене відволікає і дає змогу відчути щось інше ніж фізичний біль. Який за останній час мене турбував тільки тоді, коли я про нього згадував. 

Що Олена могла сказати, якщо довгий час теж відчувала себе не потрібною. Відчувавши не фізичний біль, а скоріш біль душі. Щось їх поєднувало все ж. І тому вона могла його зрозуміти. Від дарунків долі дівчина не збиралася відмовлятися. Щось у ньому визивало повагу і можна сказати симпатію.

 - Якщо ви хочете допомогти, то я не проти.

Машина не швидко їхала. Олена уважно роздивлялась навкруги, шукаючи маленькі фігури.

 - А що вас до цього привело? Якийсь великий біль?

 - Для кожного з нас приходить момент відліку. Момент з якого ми починаємо жити по- новому, тому що старе життя веде в нікуди. І я не виняток. 

Потім трохи помовчала

 - А що до інших будинків? Ви ще ж не зробили свій вибір?

 - Давайте спочатку знайдемо дітей.

*****

Пройшло вже достатньо часу, але все було марно. Наближався вечір.

 - Ну що відвезіть мене до Олі.

Вадим мовчки кивнув. Олена назвала адресу.

 - Можна піти з вами, а потім відвезти вас додому, - Вадиму ну ніяк не хотілося її відпускати.

Олена вийшла з машини Вадима і подзвонила в домофон. Оля відкрила, попередньо спитавши хто дзвонить. Вони разом заходили, їхали у ліфті і Олені була приємна його присутність.

 - Привіт! - заходячи до квартири промовила Олена, двері вже були відчинені.

 - Заходь - сказала Оля, десь з середини квартири.

 - Добрий вечір. -  Іван Дмитрович теж був тут, чоловіки потиснули один одному руки.

 - Я Вадим, дуже приємно,- сказав він сідаючи у крісло.

 - Іван, навзаєм.

 - О, ти не сама. - промовила Оля, заходячи в кімнату.

 Олена не стала нічого пояснювати

 - Ми об'їхали весь район, нічого. А у вас?

 - В нас теж. - відповіла Олена

 - Я думаю може це ми винні, може це ми спровокували їх, своїм приїздом, обіцянками. Я подумала, може ми і Яну заберем відтіля? Яка різниця одна дитина чи дві? Тим паче вони товаришують. 

" Забрати Яну?!" - Олена відчула ніби їй дали ляпаса. Але чи можна ображатися на Олю? Ідея дуже гарна. Тільки одне але.

 - Дуже гарна ідея, але я цього не дозволю, я докладу всіх зусиль, щоб стати мамою Яни.

Олена знала, що знайде вихід не дивлячись ні на що.

 - Але в тебе нема чоловіка?! - сказала Оля

 Олена важко зітхнула і підійшла до вікна. Сонце сіло, але ліхтарі освітлювали вулицю дуже добре. Хтось вигулював собаку, хтось йшов з роботи додому. Життя минало, незважаючи на те , як ми живемо і що відчуваємо.

 - Дякую, що нагадала. - нарешті промовила Олена.

 - Пробач я не хотіла тебе образити, - Оля підійшла і стала поряд.

 - З появою Яни в моєму житті все останнє стало не важливим. Важливим стало тільки її здоров'я та самопочуття. Чоловіки, як ти знаєш приходять та йдуть в залежності від обставин. Любов залишається. Якщо мені на роду написано бути самотньою, то я віддам всю ніжність і любов, яка в мені передбачена самою природою цій дитині, яку я не народжувала, але яка стала мені рідною, - відповіла Олена так, щоб чула лише Оля.

 - Я тебе розумію. - Оля посміхнулась і обійняла її.

 - А тепер напевно нам пора. Якщо з'являться якісь новини, дзвони.

Вони з Вадимом попрощалися з ними і вийшли з квартири.