13.

 - Вони зникли!

 - Хто?

 - Діти! Денис та Яна.

 - Що ти таке кажеш? Коли?

 -  Мені дзвонила Юлія Миколаївна і сказала,що діти зникли. Вчора вечором були, а зранку їх ніхто не бачив. Спочатку вирішили, що вони десь на території, але вони так і не з'явились. Втекли мабуть. Ще питала не в мене вони?

 - В мене нема слів.

 - Я вже майже в будинку. Ти можеш під'їхати?  

Олена подивилась на Вадима

 - Якось доїду. Я зараз з покупцем.

Коли вона поклала слухавку, відчувала жах. Жах можливої втрати. Олена відчула як кров відхлинула від обличчя. Вадим, звичайно, це помітив

 - Що сталося? - невідводячи погляд від дороги, промовив він.

 - Діти, якими ми опікуємось зникли. Найімовірніше втекли в невідомому напрямку,- Олена закусила нижню губу, стримуючи сльози, які самі нагорталися на очі, коли вона подумала про маленьких дітей. Одних, беззахисних посеред лісу чи серед великого міста.

 - Давайте я вас відвезу туди куди треба.

 - Але у нас залишилось ще декілька об'єктів, які потрібно подивитись.

 - Ми можемо перенести наш візит на більш вдалий час, а зараз поїдемо туди, бо на вас обличчя немає.

Олена з вдячністю на нього подивилась, показуючи адресу в телефоні.

 - А чого вони втекли?

 - Я не знаю, - Олена розгублено дивилась навкруги.

 - Я знаю, що ви дуже засмутились, але є приємна новина. Зараз весна, ночі вже не такі холодні і тому вони не замерзнуть

 - Напевно, - невпевнено промовила вона.

Знову дзвонила Оля.

 - Ти вже їдеш? А тобі Яна останнього разу нічого підозрілого не казала.

 - Їду. Нічого наче, жалілася, що ми не разом.

 - А тобі Денис?

 - Все наче, як завжди, але стривай, - Оля зупинилась наче обдумуючи інформацію, - Питав як я живу, де.

 - Але зараз ти не в місті живеш.

 - Ну я поки що йому цього не казала.

 - Треба перевірити може вони вирішили йти до тебе. Денис кмітливий дуже, аж інколи занадто.

 - Це точно, - відповіла Оля, вимикаясь.

 - А скільки їм років? - спитав Вадим.

 - Хлопчику вісім, а дівчинці Яні, п'ять. Ми опікуємось ними. Оля хлопчиком, а я дівчинкою.

 - Хочете всиновити?

 - Оля готує документи, а я трохи згодом. Можливо.

 - Даєте надію і одразу забираєте.

 - Я дуже, дуже цього хочу. Розумієте це дуже важливий крок. Це ж дитина, врешті решт, зі своїми емоціями, почуттями, характером. Вона дуже хороша дівчинка. Я її люблю, але переживаю, щоб не зробити гірше. Тим паче для усиновлення потрібні обоє батьків.

Вадим більше питань не задавав, дивлячись на дорогу. Олена поринула у роздуми, спостерігаючи як дерева за вікном постійно змінювались.

" Куди ж вони могли піти і найголовніше , як вони на це навалижились? А якщо їх хтось викрав? Та, ні це нереально. Значить втекли шукати нас, але навіщо? Ми про все поговорили в останню зустріч."

Олена питала себе і сама ж відповідала собі. Діти емоційні, вони відчувають і роблять одразу. Вони ще не можуть прорахувати всі деталі. Не бояться помилитись. Їм не соромно бути щирими. Вони вчаться пізнавати світ, любити його чи ненавидіти, ходити незнайомими стежками, задавати питання і приймають себе всякими.

" Але як вони все ж наважились на це?"

Її роздуми перервав Вадим.

 - До того будинку повертати? Чи прямо?

 - Треба повернути направо, а потім трохи прямо проїхати.

Коли вони доїхали Олена побачила машину Олі.

 - Дуже дякую, допобачення, - дівчина вибігла з машини, тільки но вона зупинилась. Швидко піднялась сходами, відчинила двері кабінета і побачила подругу на стільці навпроти директорки.

 - Добрий день Юлія Миколаївна, - сказала Олена і сіла біля Олі на стільчику.

 - Так от. Вечором вони ще були, вечеряли. А вже зранку ми думали, що вони гуляють, а вже коли не прийшли на обід. Ми почали їх шукати. Ми подумали може ви їх забрали, але ви завжди попереджаете. Заяву в поліцію я вже написала.

 - Де вони можуть бути?

Юлія Миколаївна подивилась схвильованим поглядом

 - Та де завгодно!

 - Господи, бідні діти. Що ж робити? Де їх шукати? - Олена була на межі істерики.

 - Так. Не треба піддаватись паніці! - пролунав в дверях чоловічий голос. 

Це був Вадим. Олена думала, що він вже давно поїхав. Він не швидко зайшов до кімнати, дуже гучно торкаючись полу своєю палицею, дивлячись на Олену. 

 - Я думаю, що в цій ситуації потрібно разом докласти зусиль і пошукати їх. - він перевів погляд на Олю - У вас  же є машина?

Вона здивовано хитнула головою, а Вадим продовжив

 - Я з вашої розмови по телефону зрозумів, що ви напередодні розмовляли з дітьми про те де живите. Я думаю, що треба проїхатись по цьому маршруту не дуже швидко. Може когось опитати чи не бачили дітей. А ми з Оленою поїдемо у інший бік.

 - А це....? - Оля здивовано перевела погляд на Олену.

 - Це Вадим Іванович. Покупець. Він ввічливо погодився мене підвезти.

 - Ну тоді так і зробимо. А потім зустрінемось у мене в квартирі. - Оля слухняно дала згоду.

 " Інколи, напевно потрібно щоб хтось мав тверезий погляд на речі. Зараз я ну ніяк не можу сконцентрувати думки. Все всередині обривається і кричить, від тривоги." 

Першою вийшла Оля, потім Вадим. Олена теж слухняно вийшла з кімнати. Десь напів дорозі згадавши, що не попрощалась з Юлією Миколаївною. Олені здавалось, що вона дуже довго йде сходами, що вони нескінченні, а її ноги ледь пересуваються. Зараз напевно їй би не завадила його палиця. Тримаючись за неї вона хоч на мить відчула би землю під ногами. Коли нарешті Олена вийшла то побачила, що Вадим і Оля щось жваво обговорюють, дівчина не стала підходити, а повільно сіла на переднє сидіння Вадимової машини, поринаючи у роздуми. 

Вони вже кудись їхали, а Олена дивилась на те, що було за вікном і не бачила нічого. Їй ввижалась Яна, маленька дівчинка посеред жорстокого світу. Наївна, ввічлива дитина. Їй можна сказати що завгодно і вона повірить. Ці маленькі зелені оченята в яких заховані всі скарби світу і маленькі рученята в яких вся ніжність обіймів. Олені неймовірно закортіло захистити дитину від всієї жорстокості розчарувань. Її серце розривалось від болю за цю дитину, її непотрібності суспільству.