12.

В понеділок  зранку Вадим доїхав до своєї машини на таксі. Через пів години треба було бути біля агенства, але він не поспішав. Роздивлявся людей, які проходили повз. Кожен поспішав по своїм справам, майже не озираючись. Він теж не звик озиратись, але як виявилось треба інколи це робити. Щоб щось зрозуміти і по можливості змінити.

А коли саме з'явилась жорстокість в якій він обвинувачував всіх і кожного? А не з'явилась вона вперше чергу в ньому самому? А він навіть не помітив цього. Тепер він майже був впевнений , що сам  винен в тому, що з ним сталося. І зрозумівши це відчув спокій. 

Вадим як і в п'ятницю під'їхав до входу в агенство і чекав на Олену. Вона з'явилася тоді коли побачила його машину, наче чекала.

Він був радий її бачити, відчувши, що йому її не вистачало. Коли він нарешті наважиться сказати їй, що вона подобається йому? 

 - Доброго ранку - промовив він.

 - Доброго! Ви що запізнюютесь сьогодні? Я думала ви цього не любите.

 - Поринув у власні думки. Куди сьогодні?

 - Я хотіла вам показати один будинок, але він в Боярці. 

 - От і добре.

Вадим сьогодні увімкнув радіо.

 - А у вас мрія є? - неочікувано спитав він.

 - Є. Я думаю, що у кожної людини є мрія. Просто не кожна людина має сили,щоб до неї йти.

 - А яка, якщо не секрет?

 - Я хочу кохати і бути коханою, але не попасти під потяг пристрасті, не йти за помстою, щоб кому небудь щось довести. Йти з чоловіком разом через різні перешкоди, вчитись, залишаючись при цьому собою. Це моя мрія, але не єдина. А ваша?

 - Моя мрія пограти в футбол без палиці.

 - А ви знаєте, що біль душі може бути більш нестерпнішим, ніж тілесний.

 - Згоден з вами.

 - Ми з подругою почали займатися волонтерською діяльністю. Іздити і допомагати дітям .

 - Невже рієлтери так багато заробляють?

 - Головне це спілкування. Багато дітей не знають, як будуються відносини в сім'ї. Як будуються людські стосунки врешті решт. Іх лякає зовнішнє середовище, але понад усе вони хочуть вирватися відтіля.

 - Це, мабуть, нелегко, спостерігати за всим цим.

 - Спочатку. Але мене вражає інше. Байдужість.- сказала Олена і замовкла, відвернувшись до вікна. Зараз Олена не відчувала нічого, але знала тільки, що не хоче бути байдужою.

Вадим до вказаної адреси не турбував її.

 - Ось ми майже біля цієї адреси, але потрібного номеру не бачу,  - він уважно роздивлявся навкруги

Олена теж дивилась, але тільки зі свого боку. Через 10 хвилин поневірянь, вони нічого не знайшли.

 - Я нічого не розумію. Такої адреси немає.

 - Може помилились?

 - Мені дуже незручно, - Олена знову і знову вдивлялась в папери, нічого не розуміючи. Ій зовсім не хотілося, щоб він вирішив, що вона не компетентна. Вадим спокійно спостерігав за нею. Потім доторкнувся до її долоні і трохи стиснув її, щоб вона відволіклася від своїх думок і поглянула на нього. Олена миттю відрегувала.

 - Не переживайте так. Он я бачу придорожнє кафе. Давайте підемо кави вип'ємо, а потім продовжимо.

Олена нічого не відповіла, коли він зупинив машину, почав виходити. Потім слухняно пішла за ним, інтенсивно думаючи, хто ж все ж перевіряв адреси?

Олена замовила латте, а Вадим повноцінний обід на двох.

 - Ви що це з'їсте?

 - Я знову не снідав. І якщо чесно я сподіваюсь, що ви мені допоможете.

Поряд за столиком компанія підлітків голосно засміялась. Потім вони почали фотографуватись, продовжуючи реготати. Їх ємоції підкорювали, привертаючи увагу. Вадим дивлячись на них, мабуть, вперше за довгий час не відчув роздратування.

 - Ви нічого не з'їли? - спитав Вадим

 - Та я не дуже хочу.

  - Нічого не хочу чути, - а потім попросив, широко посміхаючись, - Ну будь ласка.

 - Вам личить посмішка, - Олена посміхалась у відповідь.

 - Дякую.

Тут Олені подзвонили. 

Вона взяла телефон, звонила Оля голос схвильований.