11.

За останні два дні у Вадима накопичилось багато справ, його зам Александр Павлович, чи для Вадима просто Алекс, міг його замінити, але деякі рішення приймав тільки він. 

Чомусь щось не співпадало, десь вони прорахувалися. У звіті була величезна прогалина, яка не звідки взялась і з'являлось питання куди поділась чималенька сумма грошей? Чи то на рекламу взяли більше? Чи на якісь матеріали? Треба було все перевірити.

Забуття. Робота дарувала саме його. Вадим дуже любив те, чим займався, втрачаючи плин часу. Забуваючи, що відчуваєш. Люди з якими він працював були і підлеглими і друзями і вчителями одночасно. Власне "я" відступало, коли об'днуєшся з оточуючими однією ідеєю, загальною метою. 

  В п'ятницю він був на диво спокійний. Алекс з тривогою повідомляв про проблему. Вадим переглядав папери, підготовлені Вірою, його секретаркою.

Потім уважно поглянув на чоловіка, відкинувшись на спинку крісла.

 - Давно хотів тобі подякувати. Ти дуже добре виконуєш свої обов'язки.

Алекс не міг приховати свого здивування.

 - Ти що думаєш, я цього не помічаю? - продовжив Вадим. 

Алекс дивився прямо в очі.

 -  Просто не очікував від вас це почути.

Вадим поблажливо на нього подивився, а потім сказав

 - А бухгалтерія підготувала звіт?

 - Ось. - Алекс витягнув потрібний папірець з купи інших паперів.

 - Вадим Іванович, можна я вже піду, - Віра зазирнула у середину кабінета.

 - Зроби мені глінтвейн і можеш бути вільна, - Вадим, продовжив дивитись у звіти.

 - Добре. Допобачення. - радісно промовила вона.

 - Начебто все вірно, але щось не сходиться, - Вадим подивився перед собою.

  - А партнери? В цій справі ми залучали фірму партнерів. - припустив Алекс.

 - Дійсно. Можливо.- задумливо промовив Вадим.

Анатолій Миколайович здається директор тієї фірми, треба йому подзвонити чи заїхати якось ненароком.

Потім подивився у вікно офіса.Там вже ставало темно. Алекса напевно чекають.

 - Ти мабуть йди вже додому. А ще залишусь попереглядаю папери.

 - Дякую. - промовив він, підводячись, - В понеділок продовжимо.

 -   Так, звичайно. - машинально відповів  Вадим.

Алекс пішов, принесши глінтвейн, який зробила Віра. Цифри пливли перед очима і мозок не хотів сприймати інформацію. Вадим відклав папери.

Додому їхати не хотілося. Він пересів у крісло на якому тільки но сидів Алекс. Так було краще видно. Йому подобався вид з вікна. Вечірній Київ був наче на долоні, виблискуючи вогнями, ваблячи і залучаючи погляд. 

А коли саме все його життя пішло не в тому напрямку? А коли саме він  просто перестав радіти життю? Коли саме він перестав помічати з якою швидкістю рухається вперед? Коли саме з'явилась жорстокість? Все це напевно сталося раніше. Раніше за аварію, раніше за травму.

Напевно вірніше нарешті поставити собі запитання трохи по іншому. А навіщо все це мені? Навіщо трапилась ця аварія? Що йому потрібно було зрозуміти?

Чоловік підійшов до скла. Там внизу було улюблене місто, яке зараз жило власним життям.

Він згадав Олену. Її червону сукню, якаїй щось нагадала зі сну. А йому те ж снились сни, тоді незадовго до аварії. Моторошні, дивні. Тоді він вперше в житті пізнав безсоння.

Відганяючи погане передчуття, наче нав'язливу комаху, він вперто не хотів слухати себе, списуючи все на те, що втомився.

А якщо б він зрозумів це раніше? Може би все склалося інакше? 

Вадим не знав. Але те що він сам для себе перестав бути огидним, це точно.

Олена була єдиною, якій він не хотів помститися. Простіше кажучи не відчував жорстокості до неї. Це його дивувало. 

Наче вона могла його зрозуміти. 

Потім викликав таксі і поїхав додому.