10.

В суботу зранку Олена вирішила поїхати до Яни у дитячий будинок. Подзвонила Олі, вона сказала що може бути трохи пізніше і що в неї є ще одна важлива розмова до неї.

Олена купила печива, ще деяких смаколиків. Сукню гарну блакитного кольору, вона їй обіцяла його ще раніше і нову ляльку. Погода була гарна і тому дорога не зайняла багато часу.

Зайшовши всередину завітала до директорки, привіталася, запитала чи можна з Яною погуляти наодинці у дворі і віддати ій речі.

Юлія Миколаївна дозволила, сказавши що Яна її чекає і зараз вийде.

Атмосфера цього місця завжди бентежила Олену.

Яночка з радістю вибігла їй назустріч. Білява, усміхнена, як те маленьке сонечко. Олена розкрила свої обійми насолоджуючись зустріччю. Олена завжди дивувалась, як за такий короткий час ця дівчинка могла стати для неї такою близькою. Довірливі очі зараз уважно розглядали її. Олена віддала їй ляльку, смаколики і показала сукню. Дівчинка захоплено торкалась візерунків на тканині.

 - Дуже гарна, в мене ніколи не було такого. І вона тільки моя?

 - Звичайно, твоя а чия ж? Я для тебе купувала.

Яна з вдячністю посміхнулась

 - Дякую.

Потім почала розповідати як минали її дні в відсутність Олени.

 - Оля хоче забрати Дениса, а коли ти мене забереш?

 - Не знаю маленька. Мені можуть не дозволити це зробити.

Це було найголовніше бажання Олени останнім часом. Так не хотілося її розчаровувати, але і давати надію передчасно вона не могла.

 - Ми повинні бути терплячими, ти і я. Чекати скільки треба. І тільки тоді наши молитви стануть реальністю. Розумієш? - вона обійняла розчаровану дівчинку.

 - Добре. Я хочу бути тільки с тобою.

 - І я хочу, щоб ми були разом.

 - Ти обіцяла відвести мене у зоопарк.

 - А я і відведу, тільки трохи згодом. Добре? 

Яна кивнула в знак згоди.

 - Я хочу щоб ти знала. Я тебе люблю,- Олена стиснула її в обіймах, - Дивись, як сильно.

 - А я ось так, - дівчинка дуже старалася повторити.

Тут вони побачили машину Олі і підійшли тримаючись за руки.

 - Привіт.Я не сильно запізнилась? - і попросила Яну, - Покличеш Дениса?

Дівчинка з радістю побігла виконувати прохання.

Олена підійшла до Олі.

 - Що ти там хотіла важливого сказати?

 - Не зараз, трохи пізніше, - опустивши очі відповіла Оля.

Олена уважно дивилась на подругу, здогадуючись про що буде мова, але вона повинна була сказати все сама.  

 - Як хочеш,-  сказала Олена широко посміхаючись, бо вони побачили в дверях дітей.

Денис щасливий підбіг до Олі, вітаючись з Оленою.

Потім вони довго діставали подарунки, розмовляли і сміялися.

Дітей покликали на обід. Потім Яна повинна була відпочивати і дівчата поїхали . 

Олену наповнювало дивовижне відчуття.

Мить щастя. Така коротка і хвилююча подія дарує такі приємні довгі спогади.

 - Куда їдемо?, - нарешті промовила Олена.

Оля знову була на диво мовчазна.

 - До діда.

 - Знову. Ми йому ще набридли?

 - Я думаю що ні.

  - От і добре.

Олена не любила лізти туди куди її не просять.

Іван Дмитрович на цей раз їх не зустрічав. Оля відкрила своїм ключем ворота і заїхала у двір.

Олена почекала Олю і вони обоє зайшли до будинку.

 - О дівчатка, а я якраз завершую твій портрет, Олено. А ви поки що підіть на кухню і розігріте щось поїсти, бо я вже зголоднів. У Інесси Петрівни вихідний.

Оля пішла на кухню, Олена за нею.

 - Ну давай кажи вже, невже думаєш, що я сліпа?,- не витримала Олена

 - Ти про що?

 - Про те що ви с Іваном Дмитровичем зустрічаєтесь. Визнай це нарешті.

Оля полегшено зітхнула

 - Ти не проти?

 - А чого це я повинна бути проти? - Олена здивовано дивилась на Олю, - Ви обоє заслуговуєте на щастя і любов.

Вона вже давно підозрювала, що ці двоє зустрічаються, але соромляться сказати про це вголос. І ось нарешті це сталося. Браво.

 - І ще ми вирішили одружитися, щоб мати змогу всиновити Дениса,- сказав Іван Дмитрович, увійшовши на кухню.

 - Щоб не було перешкод з паперами.

 - Я надіюся буду подружкою нареченої?

 - Ну, звичайно,- відповіла Оля розкриваючи обійми.

Всі ми залежимо від схвалення оточуючих. А найріднішим людям найважче сказати, бо тоді вони можуть поставити перед вибором, який ти просто невзмозі зробити. Олена подумала про свою маму. Якби вона її тоді підтримала і Олена залишилила дитину, як зараз би склалася її доля? Тікала би вона де інде? А що зараз би вона відповіла?

Іван Дмитрович покликав Олену до мольберту і уважно споглядав її реакцію, поки Оля розкладала їжу.

Олена побачила себе глазами Івана Дмитровича.

Якась задумлива, гарна і очі дивляться якось захопливо. Олена подумала, що їй подобалося дивитися на нього і він це відчув.

 - Мені здається, що ви дещо перебільшили з захопленням, а так гарно.

 - Ти здивована?

 - Так напевно, але це ваше відображення мене.

 - Я хотів тільки показати як ти дивишся на світ. Захоплено і відкрито.

 - Мені подобається дуже,- промовила Оля, заходячи до кімнати, 

Потім вони їли і все розмовляли, ділились планами на майбутнє і мріяли.

*******

Вже в неділю Олена вирішила подзвонити мамі

 - Привіт. Мамусю як справи?,- тихо промовила вона.

 - Доню привіт. Все добре. Батько працює, я теж,- а потім неочікувано промовила - Олено повертайся додому. Ми скучили дуже.

 - Ні мам не можу. Зараз тут мій дім. Місто дуже гарне і головне мені не треба прикидатися.

 - Досі не пробачила?

 - Давно і всіх. Хотіла сказати тобі. А якщо б я взяла собі дитину на виховання, ти б мене підтримала?

Олена почула як мама плаче.

 - Ти ж така молода, навіщо тобі..

Олена не стала слухати далі. На що вона сподівалася? Очікувала схвалення? Але ж знала, як мама відноситься до всього цього. Чому спілкування з рідними завдає стільки болю? І чи пробачила вона остаточно? Себе та їх.