9.

 - Напевно цю квартиру вам не продадуть. Сусідка підкаже це господарям.

Олена і досі не розуміла, навіщо він підіграв тій жінці. Але Вадим здавалось ані хвилини не жалкував про свої дії і виглядав задоволеним.

 - Я би все одно не придбав цю квартиру. Мене взагалі цікавлять тільки будинки. Я люблю природу.

 - А чому я про це дізнаюсь тільки тепер?

 - Тому що я хотів подивитись усі варіанти.

 -  Варіанти, які  тепер зменшуються наполовину.

Дивовижно. Поряд із ним це вона вже другий день була невдоволеною і сердитою. Вадим ніби похитнув щось всередині неї і їй це не подобалося. Ніби зазирнувши всередину неї, побачив те, що вона так старанно приховувала. 

Помінялись місцями так він вчора казав.

 - Куди тепер їхати?

 -  вулиця Миру 57.

Вадим виставив адресу. Навігатор швидко знайшов потрібний шлях. 

Будинок по вулиці Миру виглядав переконливо.

Вони під'їхали та трохи постояли. Через деякий час вийшла сусідка навпроти. Вона привітно посміхалась.

 - Ви можливі покупці? Добрий день.

 - Добрий день, - відповіли вони майже разом.

Жінка швидко підійшла, відчинивши ворота.

 - Проходьте я вам все покажу. 

Двір був великим з невиличким дитячим майданчиком. Біля майданчика була велика гойдалка. Вона дуже гармонійно вписувалася в інтер'єр.

 - А чому будинок продають? - Вадим і тут був зі своїм запитанням.

Сусідка щось почала розповідати, але Олена втратила зміст розмови. Ій чомусь закортіло покататися саме зараз і саме на цій гойдалці.

 - Ви там все роздивіться, а я побуду тут,- її погляд був спрямований вперед і ні на що окремо.

Її бентежила власна дуже часта зміна настрою. Якесь дивне передчуття втратити щось важливе, пройти повз і не звернути уваги, помилитись.

Весняне сонце визирнуло з- за невеличкої хмаринки, освітивши все навколо. На душі одразу стало тепліше, ніби це сонце, а саме його промінці зазирнувши всередину розвіяли смуток.

Гойдалка на яку сіла дівчина повільно рухалась вперед, назад, обдаючи легким вітерцем обличчя Олени. Вона закрила очі, повернулась до сонця, насолоджуючись цією миттю. І разом з теплом, подарований ним, дівчина відчула, як до неї повертається спокій.

Саме такою побачив її Вадим, коли підійшов до вікна гостьової кімнати. Вікно було величезне у весь зріст і виходило на дитячий майданчик, всередині двору. Він навіть на мить забув де знаходиться, так його вразило побачене. Сусідку звали Валентина Миколаївна і саме зараз вона питала, що він хоче чаю чи кави?

Вадим виглядав розгубленим, коли повернувся до неї і вона серйозно задумалась, чим могло розгубити її просте запитання, тому вона його повторила

 - Може ви хочете кави чи чаю? - нарешті до нього дійшов зміст питання.

 - Ні каву ні, а от від чаю не відмовлюся.

Поки жінка пішла робити чай, Вадим вже опанував себе. Турбувало питання чого це так збентежило перебування Олени на гойдалці? Її поза? Вираз обличчя? Все разом?

 - Ось ваш чай.- голос Валентини Миколаївни вивів чоловіка зі своїх роздумів.

Він взяв і одразу ковтнув, гаряча рідина обпекла рота, але він не боявся, Вадим полюбляв гарячі напої.

 - Ну як вам сподобався будинок? - і знову її голос пролунав ніби здалеку

 - Напевно в сім'ї багато дітей? - промовив Вадим, ніби скинувши з себе якесь марево.

 - У господарів було двоє дітей, хоча можливо, вони хотіли і більше, не можу сказати. Сім'я хороша, порядна.

 - Мені треба подумати. - підійшовши до дверей трохи озирнувся.

Будинок був затишний, але викликав почуття легкої туги. Нагадував про його особисту самотність. Швидко спустився вниз, наскільки міг. Олену він побачив там, де і бачив з вікна, вона нікуди не пересувалася.

 - Вже оглянули будинок? - запитала вона.

 - А чого це ви до нас не підійшли, може ми там вже про все домовились? - Вадим сказав це с серйозним виразом обличчя, але голос був веселим.

 - Добре, якщо так, але вам по всьому не легко догодити,- промовила Олена, підтримуючи його гру і виходячи з двору.

Вони попрощалися з сусідкою.

 - Я просто трохи перебірливий, - промовив він уже в машині.

Олена примружила свої очі, сідаючи поряд

 - Зовсім трішки.

 - Можу собі дозволити,- відповів Вадим, вмикаючи Hardkiss" Хто як не ти".

 - А мені подобалось в дитинстві залишати свої сліди на снігу, там де ще ніхто не ходив. А вам?,- Олена подивилась на нього. 

 - Я не пам'ятаю,- сказав він.

Вадиму подзвонили. Він не довго слухав, відповівши, що зараз буде.

 - Мене чекають, невідкладні справи. Ми з вами продовжимо у понеділок. Зранку о 9. Я довезу вас до метро.

Коли Олена залишилась сама, вирішила повернутися до офісу, бо ще навіть обіду не було. Завтра була субота і тому на роботі теж треба було вирішити деякі справи.