6.

 - Ау! Що це ти тут стовбичиш? Іди сюди! - Олену з роздумів витягнув голос Олі.  Ії машина зупинилась на зупинці, Оля відкрила двері біля пасажирського сидіння і чекала на неї.

 - Вже все добре. - Олена посміхнулась до подруги, ніби приходячи до тями.

 - Завжди ти якась дивна! - теж с посмішкою промовила вона.

 - А тебе прямо ж таки тягне до всього дивного. Дід теж не дуже "нормальний". 

 - Авжеж, на вашому фоні я виглядаю солідно. - і дівчата голосно розсміялися.

Потім, коли обидві заспокоїлись, Оля продовжила.

 - Ну що там в тебе, розповідай.

Олена повернула голову до вікна маленькі та великі будинки виринали один за одним, змінюючись постійно. Дівчина глибоко вдихнула.

 - Спочатку з'явились ці сни. Якісь моторошні, незрозумілі. Вони мене виснажують. Прокидаюсь зранку, ніби і не спала зовсім.

 - Щось твоя півсмідомість хоче тобі сказати. Уважно слухай.

 - А вчора з'явився цей скандальний покупець, котрий сьогодні вів себе зовсім по іншому. Він бач хоче щось особливе....бла...бла...- Олена смішно перекривила Вадима. - Де я йому візьму це особливе, коли він і сам не може це описати!!!!

 - Вау скільки емоцій, подруго! Не залишив байдужою це точно!

Олена шоковано дивилась на неї

 - Не переживай з цього приводу все буде, як буде.

 - Подивимось. А ти чого так рано з роботи?

Олена знала з яким задоволенням подруга робить свою справу. Весільні букети, які вона робила на замовлення мали шалений успіх. 

 - Щось останнім часом натхнення немає,- Оля трохи промовчала. - Переживаю чогось.

 - Все буде, як буде. - Олена повторила її фразу.

Дім діда був дуже охайним, але в ньому завжди був творчий безлад. Знаходячись у гостях у діда чи Івана Дмитровича, Олена завжди перебувала в захопленні. Його дім був ніби продовженням самого господаря. Тому що кожна дрібничка, кожна частина цього дому була створена його руками чи під його контролем. Усьому він приділяв увагу і сам декорував кімнати. Цей дім був ніби підтвердженням таланту господаря.

Олена не дуже розбиралася в різновидах живопису, але картини "діда " їй подобалися. Вони були гарними і залишали відчуття щастя, змушуючи замислитися про вічне.

Коли дівчата під'їхали посигналили 3 рази, це був їх знак, він вийшов їх зустрічати. Іван Дмитрович, як завжди був за мольбертом, тому на скору руку витирав фарбу зі шкіри, широко посміхаючись.

 - Дуже радий, дуже радий вас знову бачити, дівчатка мої. - говорив він, пропускаючи дівчат в середину будинку.

На ганку квітів майже не було, тільки зелена трава під ногами. Іван Дмитрович завжди казав, що йому ніколи займатися чимось, окрім малювання.

Але зараз, все не відчутно змінилось. Олена обернулась . У дворі з'явились квіти у горщиках. Їх було не багато, але вони були і це дивувало.

 - Інесса Петрівна приготувала смачнющий пиріг з грибами, картоплю з куркою якоюсь, забув....Так що в нас сьогодні гарна вечеря.

 - Іван Дмитрович, ми скоро погладшаемо до невпізнаних розмірів, -  промовила Олена, думаючи, що Інесса Петрівна, помічниця метра, готувала дуже смачно і те що говорив дід не було перебільшенням.

 - Пусте, душа кожної із вас залишиться прекрасною.

Вони увійшли в кімнату і розсілися кожен на своє місце. За стільки років знайомства, воно вже з'явилось у кожного хто бував тут.

Олена сіла в невеличке крісло посередині кімнати. Дід та Оля сиділи навпроти один одного.

Інесса Петрівна занесла пиріг, потім картоплю з куркою, тарілки та веделки і тихо вийшла, просто посміхаючись.

Вона була незмінною помічницею діда вже багато років. І хоча була вже в літах, але достатньо добре виконувала свої обов'язки. Олена думала, що вона нагадувала Івану Дмитровичу його маму. Було видно, що він цінує і прислухається до неї.

Олена порізала пиріг, розклала картоплю по тарілках, поки Іван Дмитрович різав курку. 

 - Олено, я майже намалював твій портрет, ще трошки і він буде готовий. Обов'язково розкажеш свою думку, коли побачиш.

Олена з жахом згадала, як довго вона перебувала в одній і тій самій позі, коли йому позувала. Вона ніколи не думала, як це важко. Але їй сподобалось спостерігати за Іваном Дмитровичем, коли він малював. Він ніби перебував в глибокому трансі, не помічаючи плин часу. Його обличчя постійно міняло вираз, але очі дивились якось по особливому. 

 - Мені дуже цікаво. Але більше ніколи, чуєте ніколи я не піду на це. Це дуже важко.

"Дід" лише ласкаво посміхнувся, переводячи погляд на Олю. Вона відтоді, як вони приїхали і слова не вимовила і майже нічого не з'їла. Це так було на неї несхоже, що Олена не на жарт розхвилювалась.

 - Олю, щось сталося? Ти ніби води в рот набрала.

 - У мене для вас важлива новина. Але я не знаю, як ви відреагуєте. Для мене ваша думка дуже важлива. - сказала Оля їм двоїм, але весь час дивилась на "діда". Потім замовкла ніби, розмірковуючи як це сказати.

 - Я хочу всиновити дитину. Вже навіть почала збирати потроху документи.

 - Ти ж хотіла свою? - Олена була здивована.

Подруга любила себе, а заради дитини треба жертвувати всім.

 - Відчуваю, що так треба. - Олена зрозуміла, що Оля вже все вирішила.

Вона з захватом на неї подивилась. І хоча Олена була впевнена, що кожна людина гарна і індивідуальна по- особливому, вона завжди хотіла бути схожою на неї.

  - Ти хочеш узяти того хлопчину з великими сірими очима? Денис, здається його звуть. - "дід" напряму запитав у Олі.

Вона дивлячись йому в очі некліпаючи відповіла.

 - Так. В мене все всередині перевертається, коли я на нього дивлюся.

Іван Дмитрович був одним з тих людей, які підтримали дівчат в їхній діяльності і сам інколи допомагав.

Дівчата вже деякий час опікувалися цими дітками. Оля хлопчиком Денисом, а Олена дівчинкою Яною. Денису було 8 років, а Яні 5.

 - Він ніби мій рідний! - продовжила Оля. - Авжеж, я можу залишитись осторонь. Бути лише спостерігачем. Але яке в нього може бути майбутнє там? Як тільки подумаю про це хочеться діяти швидше.