2.

Знову цей дивний гуркіт у двері. Дівчина підвелася з ліжка і прислухалась. Гуркіт повторився, вона встала, підбігла до дверей, прислухалась. Звук повторився втретє. Хтось стукав у двері голосно і завзято, все сильніше і сильніше. Олена заціпиніла посеред коридору, не в силах що небудь зробити, страх скував її тіло.   Тим часом удари ставали дедалі сильніше і двері почали потроху піддаватися

"Хтось намагається увійти" - подумала дівчина,

"Але навіщо? Треба замкнути двері ще!"

 Ось з'явилась невиличка щелина і дівчина вже тремтячими від жаху руками тягнула на себе ручку. Але хтось з тієї сторони був дуже сильний і не хотів відступати. Вони провели декілька секунд у боротьбі. Ще мить, вона трохи тягне на себе, оп і вона перемогла, зачинивши нарешті двері. Вона зітхнула з полегшенням.

Олена прокинулась, різко і швидко. 

"Знову цей дивний сон!!! Слава Богу це сон"- вона ще відчувала той жах і відчай , котрий тільки но пережила.

"Чому він так мене нервує? - думала вона, цей сон повторювався вже декілька разів, але відчуття страху не зникало, а ставало дедалі сильнішим.

"От як тепер спати? Знову насниться щось непонятне! "-  дівчина видихнула і покрутила головою, ніби намагаючись стряхнути с себе залишки сну.

Підійшла до вікна, там небо світлою плямою підсвічувалося сонцем. Листочки ще малі і нові колихав вітерець і навіть через вікно було чутно, як співають птахи. 

Олені подобалась рання весна і світанок, вони несли надію відродження кожного ранку. Подивилась на годинник , у телефоні було   4: 45, ще можна було б поспати, але вона знала що не засне,  думки будуть неприривно виринати з її підсвідомості. 

На вулиці вже зовсім стало світло і в домі навпроти в деяких вікнах готувалися до сніданку.

"Там теж вже не сплять"- подумала  Олена, проводжаючи поглядом,  проїзджаючу на дорозі машину" - Треба теж прокидатись."

Агенство нерухомості, де працювала Олена Петренко знаходилось не дуже далеко від того місця де дівчина винаймала квартиру. І вона намагалась дістатися туди,  якщо звичайно, не спізнювалась, переважно пішки. Прогулянка на своїх двох завжди підіймала настрій,  відволікала і давала змогу познайомитись з цим великим, прекрасним містом ближче. Київ її захоплював і надихав. Ось і сьогодні вона без проблем дісталася роботи, повністю себе опанувавши, повноцінно посміхалася.

 Влада, секретарка агенства теж вже була на роботі і перекладала папери, виглядала схвильованою.

-  Доброго ранку!  Як справи?- Олена підійшла ближче,  - Евген Володимирович вже прийшов?

 - Ні ще не було. А в мене передчуття якесь негарне, з самого ранку, що щось забула. - відповіла Влада, піднімаючи очі.

"О, ще одна зі своїми передчуттями", - подумала Олена, а вголос промовила.

- Ти ж в нас найкраща секретарка, пам'ятаєш?

- Та ну вас! -  відмахнулась Влада, але було видно що їй приємно.

- Це не мої слова, це Евген Володимирович  так казав!! Пам'ятай про це!! - Олена підморгнула дівчині і попрямувала у свій кабінет.

День видався не з легких. Справи в них йшли не дуже. Замовників було мало і нікому нічого не підходило. 

Евген Володимирович, їхній шеф і дуже хороша людина все більше піддавався паніці і йому все частіше невдавалося себе контролювати. Олена розуміла його і намагалась частіше посміхатись, незважаючи на те що відчуває, заряджати його своїм гарним настроєм.

Вона завжди обідала з Олею, найкращою подругою до якої приїхала в гості, а потім і залишилась . Оля завжди їй допомагала. 

Вони познайомились в університеті свого рідного міста. Хоча зараз Оля працювала не по професії, вони дуже дружили. В неї був свій квітковий салон, спочатку батьки допомагали, але і сама справа була дівчині до вподоби. У неї був справжній талант, вона таке виробляла з квітами, що Олена завжди захоплювалася нею.

І дуже часто Олена жартувала про те, що якби у неї були такі батьки, то вона була б уже казково багатою.

-Та невже? - відповідала Оля і дівчата починали голосно сміятися.

Вони обоє знали, що Оля цього домоглася завдяки своїй праці та любові з якою робила свої композиції.

Але сьогодні на обід вона не пішла, справ багато було, а потім почула, як хтось в агентстві гучно сперечається. Пішла на голоси. Чорнявий чоловік, вище за неї зі світлими очима і з палицею в руці голосно кричав. Симпатичний, але вираз його обличчя не визивав сумніву про його настрій. ЇЇ колега Іван тихо і ввічливо намагався щось йому втулмачити, чоловіка це не вгамувало.

Олена впевнено підійшла до чоловіків. Труднощі ії не лякали.

- Добрий день. Мене звуть Олена. Може я зможу допомогти? - промовила вона, підходячи ближче

Чоловік уважно поглянув на неї, трохи довше ніж це було потрібно. На його обличчі застиг вираз невдоволення. Олена знала є такі люди вони живуть, дихають, ходять, роблять свої повсякденні справи, але завжди незадоволені. Їм просто неможливо догодити, бо вони самі не знають чого хочуть. Тому треба збивати цю агресію доброзичливістю.

Широко посміхнувшись продовжила 

- Ми дуже раді, що ви завітали саме до нас.

Іван з вдячністю поглянув на неї.

- Мені потрібно щось особливе! - сказав чоловік.

- Тобто? - недоречне мовчання. Якесь дивне прохання.

 - Квартиру чи дім? В місті, за містом?

- Щось особливе, - повторив він, - Головне, щоб я знайшов те, що хочу.

- Ми обов'язково зробимо все на вищому рівні. Завтра можете вже оглядати всі можливі варіанти,  які приготує Влада, - Олена виразно поглянула на секретарку. - Іван покаже їх вам. Тільки не треба так хвилюватися.

Вона ввічливо доторкнулась до його руки. Чоловік якось дивно поглянув на її руку і промовив

- Мені треба поговорити з вашим роботодавцем.

Олена пару раз кліпнувши очима, не розуміючи навіщо, рухом показала куди йти

- Останні двері зліва.

Проводжаючи чоловіка поглядом, Олена зрозуміла, що він не з тих, хто так просто здається.

Більше Олена його сьогодні не бачила і к вечору вже просто про нього забула, поки Евген Володимирович не покликав ії у свій кабінет.