Вадим Дорошенко зі злістю штовхнув двері офісу, вийшов на вулицю. Пішов у напрямку літнього кафе у сусідньому кварталі. Його палиця звінко відскакувала від асфальту. Він майже звик до цього звуку, він нагадував йому удари власного серця. Біль у попереку був нестерпний, він ніби розривав нижню частину тулуба на шматки, змушуючи сильно кульгати.
Біль змушував зціпляти зуби якомога щільніше, роблячи невдоволенням обличчя, але йому було все одно. З моменту автокатастрофи минуло вже шість років, але він не на мить не забував, як це бути живим мерцем? Як це не відчувати частини тіла і не контролювати їх? Як це не відчувати нічого, крім болю, який накриває руйнівною хвилею, тоді коли йому треба? Ніби те, що є тобою, тобі не належить.
Лікарі йому давали мінімальні шанси на життя, а про те щоб ходити і мови не було. Його витягнув молодий лікар травматолог, який щойно закінчив університет. Він не давав ні порад, ні прогнозів, просто робив те, чого його навчили.
Вадим назавжди запам'ятав його доброту і наполегливість. Сам би він не зміг. Довгі дні лікування, потім реабілітація, нестерпна морально і фізично. Потроху повернувся до бізнесу, розлучився з дружиною і вчився жити по-новому. Вдавалося погано. Дуже погано. Він став роздратованим, часто гримав на підлеглих, жив на знеболюючих і втратив надію. Вона ніби пісок просочилася крізь пальці, залишаючи все незмінним. Розлучився тому що більше не кохав, та ще й тому що не міг бачити жалість в її очах. Ліза пам'ятала його здоровим і наврядчи прийняла би його безпорадність. Він ненавидів себе саме за неї тоді, а тепер просто звик. Може ще і боявся, що дружина кине його перша. І тому вирішив її відпустити, десь в душі очікуючи на іншу реакцію.
Бачити в очах людей огиду, ось на що заслуговує інвалід, ні більше, ні меньше.
Ніякої зацікавленості і надії. Потім стало все одно. Байдужість виникла на місці беззахисності. Вадим намагався прийняти себе таким, яким став. Ось тоді відкрилися очі на оточуючих, ось тоді виявилось хто є хто. Люди відверталися, не дивлячись в очі, ховаючи огиду.
Жорстока реальність була жорстокою тільки для нього. Він сам ніби заснув, ховаючи власні почуття в ілюзії добробуту життя. Інколи поводив себе нестерпно і жорстоко, ніби намагаючись помститися. Помститися за реакцію на себе. Розуміючи це, відчував почуття провини, але нічого не міг вдіяти. Це було сильніше за нього. Задаючи питання сам собі а чому власне він, не знаходив відповіді?
Глуха стіна, коли більше не бачиш шляху. Ось і сьогодні нарада закінчилась його гнівним виступом. Він все розумів і тому зарплата в його офісі була високою. Справи йшли добре, працівники задоволені, а він ніяк не міг заповнити порожнечу всередині себе, яка ставала дедалі загрозливішою.
Ніби чорна діра, яка ставала все більшою, поглинаючи всі почуття, окрім звісно фізичного болю.
Все змінилося тиждень тому. Вадим прийшов до кафе у сусідньому кварталі. Замовив обід і каву. Сидів і чекав, байдуже роздивляючись людей за сусідніми столами.
І тут він почув їх. Двох молодих жінок, які голосно сміялися. Цей звук заполонив слух, потрапив у середину душі, викликав відлуння. Може він став занадто непробивним, але цей сміх був настільки дивним та незвичним, для Вадима і його нового життя, що здавався нереальним.
Спочатку йому здалося, що вони сміються з нього, але жінки навіть не дивились в його сторону, продовжуючи свою розмову.
Йому стало цікаво, що могло їх так розвеселити? Але він не міг чути нічого,тому що сидів далеко від них. Потім він став їх роздивлятися. Одна була ефектною білявкою на підборах ,гарна, але білявки ніколи йому не подобались. Друга натуральна шатенка, з гарним, довгим, блискучим волоссям. Вадим зі стовідсотковою впевненістю міг сказати, що воно було дуже приємним на дотик. Струнка, з гарною фігурою і якимись дивними незвичайними очима.
Ні, колір був звичайний, коричневий, а ось розріз очей, був особливим і те, як вона могла дивно посміхатися ними, виблискуючи вогниками. Так очі блищать лише в двадцять чи тільки у тих хто не поринув з головою в життєвих буднях в гонитві за чимось примарним. І у тих хто має мрії, надії, вірить в краще і має якийсь наївний, зовсім дитячий погляд на життя.
Може жінка в своєму віці ще вірить у дива, тому і погляд такий? Вадим відчув зацікавленість. Потім вона посміхнулась і йому на мить здалося , що вона освітила своєю щирістю це кафе. Він не міг відірвати свій погляд від неї,намагаючись розгледіти кожну деталь її обліку. Жінки пообідали та пішли собі, а Вадим все не міг оговтатися від тих ємоцій, які пережив. Тоді він до вечора думав про ту жінку і вже пізньої ночі згадав, що забув про свій фізичний біль на цілий день.
Ось так після того він кожен день приходив в те кафе, чекаючи на них. Молоді жінки заходили о 13:15 кожен день і йшли у 13:45. Вони просто захопливо розмовляли, ні на кого не звертаючи увагу, інколи знову сміялися, інколи ні. Вадим уважно спостерігав, роблячи вигляд, що йому все більше подобається цей заклад і його кухня.
Біль, який постійно мучив, в ці хвилини ніби відступав, даючи змогу зануритись в нові досить дивні відчуття чи давно забуті, він і сам не міг зрозуміти. Дівчину з каштановим волоссям звали Оленою, вона була молодшою за Вадима років на десять. Чим більше він на неї дивився, тим більше вона йому подобалась. В ній була якась невимушена щирість на яку була здатна тільки чиста душа, Вадим в цьому був впевнений, а він останнім часом рідко помилявся. І вона нікуди не зникала. Він ніби став бачити людей наскрізь. Була ще одна обставина, яку Вадим не міг проігнорувати. Це була пристрасть, схожа на жагучу спрагу, яку не можна було вгамувати. Яка з'явилась зненацька і заповнила порожнечу. Вадим дізнався, що вона працює в агентстві нерухомості, не місцева, винаймає квартиру в Києві і часто спілкується зі своєю подругою. Не одружена.
Про те щоб самому підійти і познайомитися не було і мови.
#10405 в Любовні романи
#4075 в Сучасний любовний роман
#2536 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 01.07.2020